Яких змін потребує Конституція України в процесі набуття членства в ЄС? Олександр Заславський, заступник виконавчої директорки Лабораторії законодавчих ініціатив, виступив на експертному обговоренні «Конституційна трансформація: євроінтеграційний поступ та повоєнне відновлення України». Подію організувала Дослідницька служба Верховної Ради України з нагоди четвертої річниці її створення за сприяння Програми підтримки інтеграції України до ЄС Ukraine2EU та Фонду Ганса Зайделя в Україні.

Захід об’єднав керівництво Верховної Ради, народних депутатів, представників Конституційного Суду, органів державної влади, європейських інституцій і парламентів держав Європи, а також українських та міжнародних експертів. Однією з центральних тем дискусії стало питання майбутньої конституційної адаптації України до членства в Європейському Союзі. Олександр Заславський запропонував розглядати досвід держав-членів ЄС не як набір готових конституційних рішень для запозичення, а як можливість оцінити різні моделі, причини їхнього вибору та наслідки їхнього застосування.

Серед базових питань, на які Україні необхідно знайти власну відповідь: 1) конституційна основа для передачі або спільного здійснення частини державних повноважень на рівні ЄС; 2) місце права Європейського Союзу в українській правовій системі; 3) майбутній баланс між парламентом і виконавчою владою. Держави, які вже проходили процес конституційної адаптації до членства в ЄС, обирали різні моделі вирішення цих питань.

Окрему увагу експерт приділив саме останньому питанню. Після вступу до ЄС представники Уряду братимуть безпосередню участь у виробленні рішень на рівні Європейського Союзу. Відтак частина рішень, які матимуть прямі наслідки для внутрішньої політики держави, розроблятиметься за активної участі виконавчої влади. Це ставить практичне питання: як зберегти дієву роль Верховної Ради у виробленні державної політики у сферах, де рішення формуватиме Уряд разом з іншими державами на рівні ЄС.

Досвід держав-членів демонструє різні механізми парламентського контролю у справах ЄС. Зокрема, парламенти можуть отримувати інформацію про позицію уряду щодо проєктів рішень ЄС, формувати власну позицію, заслуховувати відповідних міністрів та контролювати, як позиція держави була представлена в інституціях Союзу. Водночас наявність таких формальних інструментів сама по собі не гарантує сильного парламентського впливу: практика їх використання суттєво відрізняється між державами-членами.

Для України це питання має додатковий вимір через особливості власної системи влади. Йдеться не лише про формальний розподіл повноважень між Парламентом, Урядом і Президентом, а й про фактичну спроможність Верховної Ради контролювати виконавчу владу.

Тому конституційну адаптацію до майбутнього членства варто розглядати в ширшому контексті функціонування системи державної влади. Україні необхідно визначити, як формуватиметься її позиція у справах ЄС, як у цьому процесі взаємодіятимуть Президент, Уряд і Парламент, хто матиме можливість впливати на цю позицію та хто нестиме політичну відповідальність за рішення, ухвалені від імені України.

Лише після цього варто визначати, які проблеми майбутнього членства справді потребують змін до Конституції України, які можуть бути вирішені на рівні закону, а які — через парламентські та урядові процедури. Досвід держав, які вже пройшли цей шлях, важливий у цьому контексті передусім для розуміння того, між якими варіантами вони обирали, чому зробили саме такий вибір і до яких практичних наслідків він призвів.

З якими ризиками стикається антикорупційна екосистема, як посилити сферу правопорядку та незалежність прокурорського самоврядування? Ольга Піскунова, експертка напряму «Правопорядок» Лабораторії законодавчих ініціатив (ЛЗІ) взяла участь у міжнародній конференції «Формуючи демократичне майбутнє в умовах війни (Forging a Democratic Future in Wartime)» в Копенгагені.

У межах панельної дискусії «Реформи у сферах боротьби з корупцією та верховенства права на шляху України до членства в ЄС» Ольга Піскунова акцентувала на необхідності відновити прозорі конкурси на керівні посади в прокуратурі та посилити незалежність підрозділів внутрішнього контролю в органах правопорядку і прокурорського самоврядування. На думку експертки, також на часі ухвалити закон про органи правопорядку. Усі ці напрями відіграють важливу роль у захисті основоположних прав і свобод людини, тому відповідні органи мають бути незалежними й стійкими до зовнішніх і внутрішніх вразливостей.

Подію за участі аналітиків, науковців, політиків та представників профільних громадських організацій організував Данський інститут міжнародних досліджень (DIIS).

Учасники конференції також обговорили впровадження реформ у сферах демократичного врядування та верховенства права в контексті їхнього зв’язку з процесом вступу України до Європейського Союзу.

Як прокурори на місцях сприймають євроінтеграційні вимоги й професійний дискурс навколо вступу до Євросоюзу — керівник напряму «Правопорядок» Лабораторії законодавчих ініціатив Євген Крапивін виступив 11 вересня як залучений тренер Тренінгового центру прокурорів України (ТЦПУ) на семінарі для прокурорів Дніпропетровської та Запорізької областей у Дніпрі. Також у межах події, організованої Консультативною місією Європейського Союзу в Україні (КМЄС) спільно із ТЦПУ, експерт ЛЗІ долучився до панельної дискусії «Роль прокурорів у процесі реформ, пов’язаних із вступом України до ЄС».

Для ЛЗІ заходи, як-от семінар «Зміцнення української прокуратури в рамках реформ, повʼязаних із вступом до ЄС: верховенство права, демократична стійкість та кримінальне правосуддя», — можливість звірити аналітику з практикою, ознайомитися із запитами та проблемами професійного середовища. Водночас це дає змогу поділитися напрацюваннями та рекомендаціями з тими, кого реформи та їх втілення стосуються безпосередньо.

Чутки про можливу відставку Руслана Кравченка з посади генерального прокурора з’явилися ще 12 грудня 2025 року. Однак тоді він поспішив це заперечити на особистій сторінці у Фейсбуці і пригрозив «я за кожним прийду особисто». 

Вже менше ніж за рік Кравченко написав заяву на звільнення на тлі корупційних скандалів в Офісі генпрокурора. Тепер її має підтримати Верховна Рада. Це доволі швидка кадрова розв’язка, але точно не вирішення головних проблем у прокуратурі — одній із складових трикутника правосуддя.

Йдеться не лише про конкретне кримінальне провадження чи людей, які в ньому фігурують. Операція Національного антикорупційного бюро (НАБУ) і Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (САП) «Карфаген» підсвітила значно глибшу інституційну проблему: за останній рік прокуратура як інституція стала ще більше залежати від того, хто саме сидить у кабінеті генерального прокурора.

Робота Руслана Кравченка від початку була об’єктом регулярної критики. Його пріоритети не відповідали викликам воєнного часу, євроінтеграційні реформи зупинилися, а подекуди — відкотилися, а у прокуратурі запанувало «ручне управління» і призначення некомпетентних осіб на керівні посади.

«Карфаген» у цьому сенсі — лише верхівка айсберга. Він показав, наскільки дорого державі коштує система, у якій кадрові рішення дедалі більше залежать від волі керівника й не ґрунтуються на професіоналізмі, а внутрішні запобіжники слабшають або й взагалі відсутні.

Тому після звільнення Руслана Кравченка Україні доведеться відповісти одразу на два питання. Хто стане наступним генпрокурором? І що робити із понівеченою за Кравченка системою, яку наступник успадкує? А що буде далі з Русланом Кравченком — ймовірно, відповість САП у нових матеріалах.

Курс прокуратури за Кравченка став зрозумілим майже одразу після його призначення. 24 червня 2025 року він одним підписом перекреслив річну роботу відомства та міжнародних експертів над пілотним проєктом з добору керівників прокуратур, що передбачав поступовий перехід до призначень на основі конкурсу. Кравченко скасував положення про кадровий резерв для керівних посад у прокуратурі, який був фактично на фінішній прямій. Звісно, резерв не вирішував усіх кадрових проблем. Водночас це мало допомогти поступово перейти від кулуарного пошуку кандидатів до прозорого відбору за чіткими критеріями професійності та доброчесності.

Показовою стала й історія з «фейковими» прокурорськими інвалідностями. Після призначення Руслан Кравченко пообіцяв розібратися зі скандалом, який у 2024 році коштував посади його попереднику Андрію Костіну. Замість кримінальних справ генпрокурор просто надіслав скарги до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів (КДКП) і чекав результату. Не дивно, що такий крок не дав відповіді на головне питання — чи були статуси інвалідності отримані незаконно. Тому прокурори дотепер не зазнали кримінальної відповідальності, заледве дисциплінарної (80% дисциплінарних справ просто закрили, а прокурори і надалі отримують виплати). Дехто втратив керівну посаду й залишився працювати рядовим прокурором. Щобільше — деякі з них навіть повертають собі інвалідність через суд після сумнозвісного скандалу. Тобто Кравченко самоусунувся від проблеми, намагався перекласти відповідальність на незалежний орган, а безкарність прокурорів стала ще більш очевидною всім.

Далі прокуратура за Кравченка продовжила рухатися до ще більш «ручної» моделі управління. Ще на початку каденції він намагався обґрунтувати спрощення процедур призначення «кадровим голодом» у прокуратурі, який сам вигадав. Вже під час липневої атаки на антикорупційні органи у 2025 році Парламент ухвалив закон № 4555-IX, який скасовував процесуальну незалежність НАБУ і САП. Журналістські розслідування демонструють активну роль Кравченка в цьому — за це він отримав можливість додати свої бенефіти у вигляді скасування конкурсів на керівні посади в прокуратурі. Після протестів частину положень, які стосувалися НАБУ і САП, виправили. Але руйнівні зміни для прокуратури залишилися.

На час воєнного стану скасували конкурси — з серпня 2025 року на посади в Офіс генпрокурора або обласну прокуратуру можна взяти будь-кого з юридичною освітою. Процесуальні повноваження генпрокурора розширили, що додатково посилило його вплив на всіх прокурорів. Тобто він тепер може надавати вказівки напряму слідчому в обхід прокурора, який веде справу, і «витребувати» необхідні провадження для перевірки, що повністю зупиняє рух у межах провадження.

Все, що хотіли обмежити для НАБУ і САП — встановили для інших органів правопорядку та прокуратури. Тобто генпрокурор може втручатися у справи, наприклад, Бюро економічної безпеки і Нацполіції, для реалізації як своїх ідей, так і відстоювання інших політичних інтересів.

Інституційні реформи прокуратури — конкурс на керівні (не лише рядові) посади, посилення прокурорського самоврядування, випадковий розподіл кримінальних проваджень, нова система оцінювання і вдосконалення дисциплінарної процедури — за Кравченка фактично опинилися на паузі.

Натомість генпрокурор обрав собі пріоритетом захист прав дітей. Офіс генпрокурора почав залучати керівників обласних і окружних прокуратур до особистої підтримки обвинувачення у резонансних справах щодо вбивств і зґвалтувань дітей (розуміючи, що вони гірше обізнані зі справою ніж прокурори, які вели їх з самого початку), а прокуратура пропонувала ширші можливості для координації інших державних органів у сфері захисту дітей. Така практика, на думку фахівців, створювала два ризики: поступове повернення прокуратури до радянсько-тоталітарної логіки «загального нагляду», від якої Україна відмовлялася під час попередніх реформ, та підміну спеціалізованих ювенальних прокурорів адміністративними керівниками.

Україна ж тим часом втратила цілий рік у реформі прокуратури, щобільше — отримала гіршу стартову позицію для наступного генпрокурора. Відкат реформи — це пряма відповідальність Кравченка, яка дивує навіть європейських бюрократів. Адже на зустрічах з міжнародними партнерами він казав одне, а робив протилежне.

До серпня 2025 року стати прокурором можна було лише через конкурс у КДКП. Лише потім «рухатись вгору» в системі. Прокурори, які вже були в системі, пройшли таку атестацію. Тож взяти «свою» людину одразу в Офіс генпрокурора було неможливо, а провести його або її через конкурс — марудно. Саме цей складний вхід в професію і скасували законом № 4555-IX. Кравченко активно користувався можливостями, які це відкривало.

Зокрема, саме за новими правилами у серпні 2025 року до Офісу генпрокурора прийшов Сергій Кропива — колишній посадовець кіберполіції та заступник голови Одеської ОВА. Він отримав керівну посаду у Департаменті міжнародного співробітництва без відкритого конкурсу. Щобільше, ніколи до цього не був прокурором.

За оцінками експертів Лабораторії законодавчих ініціатив, за новими правилами до системи прийшло понад тисячу людей без конкурсного добору та попередньої конкурсної оцінки професійності й доброчесності. Кравченко вручну «перетасував» керівний склад прокуратури, погіршивши рівень управління.

Саме тому сьогодні вже недостатньо просто повернути старі правила. Тепер же доведеться одночасно змінювати і ще й управлінські практики та оцінювати кадрові рішення, ухвалені за останній рік.

Тому що Кравченко йде, а його люди лишаються, і саме вони керують прокуратурою. Саме вони значною мірою сформували публічний образ відомства останнього року. Але прокуратура — одна зі складових системи правосуддя, і Кравченко не є уособленням всіх прокурорів.

Криза чи політична турбулентність на рівні найвищого керівництва не має кидати тінь на інституцію загалом і на тисячі звичайних прокурорів, які сумлінно виконують свою роботу.

У системі залишається багато професійних і доброчесних фахівців. Водночас за часів Кравченка частина з них опинилася на маргінесі ухвалення управлінських рішень, а частина — взагалі залишила прокуратуру. Саме ці люди мають керувати прокуратурою, зокрема — входити до органів прокурорського самоврядування, які повинні розвиватися відповідно до європейських стандартів. У демократичній державі прокуратура — це не «правоохоронний орган» з чіткою вертикаллю виконавчої влади, а важлива частина системи правосуддя, яка гарантує певний рівень незалежності як суддям, так і прокурорам. Їхні рішення диктуються не керівниками, а правом. Водночас самоврядування децентралізує систему, мінімізує повноваження керівника прокуратури, включно з генпрокурором, та захищає прокурора від незаконного тиску, насамперед політичного.

Тому оцінювати весь інститут виключно через дії чи бездіяльність його очільника означає ігнорувати реальний стан справ і знецінювати роботу тих, хто продовжує забезпечувати справедливе правосуддя.

Щоб система працювала ефективно і була стійкою до будь-яких персоналій на посаді генпрокурора, критично важливо зосередитися на глибинних інституційних реформах.

Насамперед ідеться про скасування шкідливих положень закону № 4555-IX, повернення прозорого конкурсу в прокуратурах всіх рівнів. Прокурорський корпус має бути сформований за принципами професійності, доброчесності та меритократії, а не лояльності до керівництва. Крім того, фундаментом незалежної прокуратури має стати дієве прокурорське самоврядування. Його органи мають стати не номінальними придатками владної вертикалі, а справжнім колективним органом, який захищає процесуальну незалежність прокурорів від адміністративного тиску і забезпечує справедливість дисциплінарних процедур. А також зобов’язання перед ЄС нова система оцінювання, випадковий розподіл кримінальних проваджень, дисциплінарна процедура тощо.

Окремої уваги потребують і кадрові рішення останнього року. Законного способу звільнити призначених в цей період прокурорів немає. До керівників, які були призначені без конкурсних процедур, має бути підвищена увага як з боку прокурорських підрозділів внутрішнього контролю, так і з боку органів правопорядку загалом.

Із новим генеральним прокурором є ще одна проблема — час. Після відставки Андрія Костіна восени 2024 року президент ще вісім місяців шукав нового генпрокурора. І, як бачимо, — ці тривалі пошуки успішними назвати складно.

Такий перехідний період може повторитися. За законом у разі відсутності генерального прокурора його повноваження здійснює перший заступник, а якщо його немає — один із заступників.

Нині перша заступниця генпрокурора — Марія Вдовиченко, яка є на негласних записах операції «Карфаген», а, за інформацією журналістів,  готувала нову атаку на антикорупційні органи. 8 вересня Вдовиченко написала заяву на звільнення, тож за розподілом обовʼязків черга переходить до заступника генпрокурора Максима Крима.

Водночас призначити наступного кандидата за поточною закритою процедурою означатиме фактичне повернення в точку, з якої починалася історія Кравченка.

Тому Україні потрібне перехідне рішення. Його завдання значно простіше: не дозволити знову призначити некомпетентного і недоброчесного генпрокурора, поки нова постійна модель ще не встановлена.

Але чи може президент сам це зробити? Навряд — у цьому важливим є також голос профільної спільноти, підтримка і довіра представників професії, яким, власне, у подальшому з цією людиною працювати. Наявність їхньої оцінки дасть змогу суспільству побачити, хто є кандидатом, який у нього досвід, наскільки він доброчесний, що зробить процес більш чітким та прозорим, а довіру до нього — більшою. Тому президент мав би подати свої кандидатури для оцінки компетентності та доброчесності перед внесенням до Парламенту.

Одним із таких механізмів може бути попередня перевірка кандидатів чинною Етичною радою. Вона оцінює кандидатів до Вищої ради правосуддя (ВРП) за критеріями професійної етики та доброчесності. Етична рада складається із шести членів: трьох суддів або суддів у відставці, запропонованих Радою суддів, і трьох міжнародних експертів. Це готова інфраструктура із досвідом перевірки декларацій, репутаційних ризиків, професійної етики, інформації з державних реєстрів і відкритих джерел, яка працює з 2022 року.

У майбутньому цю роль має перебрати реформована Рада прокурорів або нова конкурсна процедура — залежно від того, яку модель після консультацій із Венеційською комісією обере Україна.

Тому залучення Етичної ради на цьому етапі — це міст до деполітизації процедури призначення генпрокурора. Це виграє нам більше часу для якісного реформування в подальшому.

Європейський Союз уже кілька років говорить Україні про потребу зниження політичного впливу на процедуру призначення генпрокурора. Європейська комісія чітко вимагає деполітизувати порядок добору та звільнення генерального прокурора і зробити його прозорим та заснованим на професійних якостях із залученням прокурорського корпусу.

Сьогодні в Україні існує кілька способів, як виконати ці вимоги ЄС. Один із них — відкритий конкурс із залученням міжнародних експертів. Відповідний законопроєкт № 15343 депутати зареєстрували у Парламенті у червні 2026 року.

Інша модель передбачає більшу участь професійного середовища та реформованої Ради прокурорів у попередньому оцінюванні кандидата. Лабораторія законодавчих ініціатив раніше детально аналізувала обидва підходи та їхні конституційні ризики, адже в умовах воєнного стану зміни до Конституції України неможливі.

Зараз проблема не в необхідності обрати між ними за кілька днів. А в тому, що жодна з цих моделей не запрацює одразу. Кожен варіант потребує ухвалення законодавчих змін, їхньо імплементації, формування і запуску необхідних органів та процедур й, зрештою, проведення самого добору.

Постійні правила і процедури потрібні на роки. Генеральний прокурор потрібен на вже.

У Парламенті облаштували спеціальні робочі місця для народних депутатів на випадок тривалих повітряних тривог. Окрім того, Апарат Верховної Ради України розробив резервну електронну систему голосування з особистих мобільних пристроїв народних депутатів. Як зазначив спікер Руслан Стефанчук, робота над цим рішенням розпочалася ще на початку повномасштабного вторгнення.

Водночас саме тоді одним із напрямів співпраці Лабораторії законодавчих ініціатив (ЛЗІ) з Апаратом ВРУ стала експертна підтримка у забезпеченні безперервності роботи Парламенту в умовах війни.

За сприяння Лабораторії та в межах проєкту PASS Ukraine розпочалася робота над документами, які мають створити систему забезпечення безперервної роботи ВРУ. А представники Апарату вивчали досвід інших парламентів. ЛЗІ, зокрема, влаштувала кілька сесій із обміну досвідом із фахівцями Legislative Assemblies Business Continuity Network (LABCoN) — мережі, яка об’єднує фахівців парламентів країн Британської співдружності у сфері забезпечення безперервності роботи парламентів. Також, за словами працівників Апарату, продуктивним став візит до парламенту Канади, організований Лабораторією.

Це не про одне конкретне технічне рішення. Йшлося про ширше питання: як забезпечити безперервність роботи Верховної Ради та інших демократичних парламентів в екстраординарних і кризових умовах, зокрема — під час повномасштабної війни.

Тепер один із практичних інструментів для такої діяльності — безперервність пленарних засідань — вже тестують. Це хороший приклад того, як напрацьовані раніше рішення у поєднанні із міжнародним досвідом і роботою людей усередині інституції з часом перетворюються у конкретні дії.

В умовах війни здатність Парламенту продовжувати роботу попри російські атаки — це вже не просто організаційне питання, а складова його інституційної стійкості та зрілості.

29 серпня 2019 року народні депутати Верховної Ради ІХ скликання склали присягу. Через сім років нові (та старі) обранці досі зберігають свої мандати — позаяк триває воєнний стан та провести парламентські вибори неможливо.

Чим же запам’ятається саме ця Верховна Рада? Лабораторія законодавчих ініціатив пропонує подивитися на пройдений шлях Парламенту крізь призму часу.

84 — саме стільки парламентарок у Верховній Раді IX скликання станом на серпень 2026 року. Жінки очолюють комітети, депутатські фракції, групи, парламентські делегації. А після 24 лютого 2022 року ще й активно розвивають парламентську дипломатію.

Це результат як послідовної політики держави (зокрема встановлення вимог до партійних списків та додаткове фінансування політичних партій, які дотрималися гендерної квоти), так і зростання суспільного запиту на представництво жінок у політиці.

Одним із перших законів, які ухвалили народні депутати IX скликання, стало скасування депутатської недоторканності.

Ідею, яку підтримали ще на всеукраїнському референдумі 2000 року, реалізували майже через два десятиліття. З часу ухвалення закону підозри у вчиненні кримінальних правопорушень отримали десятки парламентарів. Але разом із можливістю притягати депутатів до відповідальності зʼявився і ризик політичного тиску на них з боку органів правопорядку.

«Кнопкодавство» було невід’ємною частиною парламентської «культури» дуже довгий час, і навіть його криміналізація не допомогла повністю розв’язати проблему. Нарешті у 2021 році в Раді запрацювала сенсорна кнопка електронної системи голосування «Рада-3».

Принцип голосування такий: депутат протягом 10 секунд має однією рукою тримати натиснутою кнопку для голосування, а другу — одночасно тримати на сенсорній кнопці. Тобто обидві руки народного депутата України зайняті. На цьому історія з можливістю багаторазового голосування вичерпалася.

Історія з кнопкодавством — це ще й приклад того, що криміналізація не завжди спрацьовує. Ухвалення закону не розвʼязало проблеми, натомість найкраще рішення — технічне — завжди було під рукою.

Перемога партії «Слуга народу» на виборах дала змогу їй уперше в історії незалежної України сформувати коаліцію самостійно. Чи то пак, стати нею.

У політичному лексиконі це явище назвали «монобільшістю». Унаслідок цього вся влада в трикутнику «Парламент — Уряд — Президент» зосередилася в одній політичній силі. Втім, сьогодні монобільшість не може ухвалити майже жодного рішення без ситуативної підтримки інших фракцій та груп.

Початок роботи ІХ скликання в медіа прозвали «турборежимом», але справжні рекорди ухвалення законів Верховна Рада встановила в перші місяці повномасштабного вторгнення. За період з 24 лютого до 2 квітня 2022 року Парламент засідав п’ять пленарних днів, а загалом у залі засідань народні депутати провели близько 2 год 23 хв. Безпосередньо розгляду законопроєктів парламентарі приділили близько 57 хвилин, за які ухвалили в цілому 70 законів та 3 постанови.

Водночас дані свідчать про сповільнення: нині розгляд законопроєктів є найповільнішим за всю каденцію — від реєстрації до ухвалення минає понад рік.

Упродовж 14-ї сесії ухвалено в цілому 63 закони — це найнижчий показник для IX скликання. Зважаючи на рекордно низьку кількість зареєстрованих законопроєктів, можна констатувати значне зменшення законотворчої активності.

Під час роботи Верховної Ради ІХ скликання Україна розпочала переговори про вступ до Європейського Союзу. Для Верховної Ради це означає ухвалення майже 300 законів, передбачених Національною програмою адаптації. Але дедлайни щодо виконання всіх зобов’язань України для членства в ЄС постійно переносяться, а народні депутати голосують все менше євроінтеграційних ініціатив.

Схоже, що Парламент став заручником власної амбітності: попри проголошену готовність ухвалювати необхідні євроінтеграційні закони, окремої прискореної процедури він так і не визначив, обмежившись двома напівмірами-постановами.

Що кажуть дані: протягом 14-ї сесії ухвалено лише два євроінтеграційні закони. Це найнижча частка та кількість ухвалених євроінтеграційних законів від 7-ї сесії. Такі темпи є загрозливими для євроінтеграційних перспектив України.

З початку повномасштабного вторгнення Рада 20 разів продовжувала строк дії воєнного стану.

Якщо на початку каденції працювали 424 народні депутати, то зараз — 392. Навряд чи вони на початку своєї каденції очікували, що матимуть мандат довше ніж п’ять років, тим паче — в умовах війни. А без перспективи найближчих виборів депутати фактично «застрягли» у своїх кріслах.

Роки повномасштабного вторгнення показали, що Верховна Рада адаптивна до зовнішніх змін і здатна діяти, коли цього вимагають обставини. Разом із тим, загальний темп законодавчої роботи з роками знижується. Та попри таке сповільнення, а також дискусії навколо питань субʼєктності й спроможності Парламенту — саме на цій інституції завʼязані важливі державні процеси. Насамперед — супровід України на її шляху до членства в Європейському Союзі. Від працездатності Ради залежать і збереження демократичного ладу, і довіра міжнародних партнерів.

У юристів є давній жарт про те, що «злочинність організована, а ти — ні». Події останніх декількох днів додають до цього жарту зовсім не смішну реальність про «систематизовану корупцію», яку в Офісі Президента хочуть як мінімум «контролювати», а ще краще — «очолювати». 

Саме такі меседжі зранку, 19 серпня, українці почули на чергових плівках про топкорупцію. Тоді Національне антикорупційне бюро (НАБУ) та Спеціалізована антикорупційна прокуратура (САП) розпочали спецоперацію «із викриття злочинної організації, що діяла під керівництвом чинних та колишніх народних депутатів України за участю високопосадовців Офісу Президента України та інших осіб». 

У подальші дві доби з’явилися відео із розшифровками записів розмов членів злочинної організації, серед яких прокурори САП назвали Максима Микитася (колишнього нардепа та бізнесмена, який очолював «Укрбуд», а нині має низку гучних кримінальних проваджень), Вадима Столара (чинного нардепа від забороненої ОПЗЖ та бізнесмена із давніми інтересами у київській нерухомості та девелопменті), Ірину Мудру, заступницю Керівника Офісу Президента України (березень 2024 – серпень 2026), яка до цього була заступницею Міністра юстиції України, Віктора Дубовика, Генерального директора Директорату з питань правової політики Офісу Президента (до 2024 року був керівником Офісу протидії рейдерству Міністерства юстиції України), низку посадовців АТ «Сенс Банк», а також низку менш відомих прізвищ (та менш високих посад). Звучали також прізвища окремих чиновників Міністерства юстиції.  

Оприлюднені плівки показали ймовірний вплив членів злочинної організації на Мінюст, суди, «Сенс Банк»; їхні схеми відмивання грошей та рейдерського захоплення компаній, які належать третім особам, використання для цього підроблених документів тощо. Все в дусі 90-х, але ми у 2026. Тому до перерахованого переліку додалися ще й хакери. 

Микитась, Мудра, Валентин Єлізаров (права рука Микитася) та Дубовик вже отримали запобіжні заходи у вигляді тримання під вартою з різними грошовими альтернативами застави — 30, 20, 20 і 7 млн грн відповідно. 

Правову оцінку оприлюднених плівок зробить Вищий антикорупційний суд в процесуальний спосіб. Натомість, з огляду на те, що з березня 2024 року Ірина Мудра та Віктор Дубовик відповідали в ОП за судову реформу, проаналізуємо, куди ж привели Україну ці діячі за два з половиною роки. А головне — що робити далі? 

У березні 2024 року після звільнення Президентом Андрія Смирнова, який обіймав посаду заступника Керівника Офісу Президента, на цю позицію призначили Ірину Мудру. Смирнов майже одразу отримав від НАБУ та САП підозру в незаконному збагаченні. Пізніше його кримінальне провадження розширили обвинуваченнями в легалізації незаконно набутих коштів та пропозиції хабара.

Підозра Мудрій вручена до звільнення з посади, що ставить ОП у дуже делікатне становище. Обидва заступники, які мали б боротися за верховенство права, тепер тестують інструменти кримінальної юстиції на власних прикладах. А ще мають можливість вітатися на сходах Вищого антикорупційного суду, як це недавно робили не менш відомі обвинувачені — Всеволод Князєв та Павло Вовк.

Однак у березні 2024 року було важко уявити на посаді профільного заступника Керівника ОП більш далеку від судової влади людину, ніж Мудра. Після Смирнова, який взагалі не займався судовою реформою, на такій посаді була потрібна фахова людина. Саме тому призначення Мудрої створювало напруження.

Водночас відсутність у неї знань та зв’язків у цій сфері давала надію і на відсутність судових вертикалей, які на загальнодержавному рівні вже намагалися створити Вовк, Смирнов, Князєв і частково Олег Татаров. А на регіональних рівнях має майже кожен голова апеляції.

Тож коли Мудра під час одного з її перших виступів розповіла про те, що сортує суддів на «кошики» — ті, які перевірені новими складами Вищої ради правосуддя (ВРП) та Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (ВККС), та ті, які залишилися у спадок від старих складів цих органів, судова система вибухнула. Це було очевидним порушенням гарантій суддівської незалежності, неприкритим втручанням політичного органу в процедуру призначення суддів та підтвердило кулуарну тезу про випадкову людину на цій посаді.

Те саме стосувалося і Віктора Дубовика. Однак саме вони мали розробити для судової влади нову Стратегію реформування, оскільки Стратегія попереднього періоду була провалена за всіма пунктами.

Тут варто зробити невеликий відступ та вчергове нагадати, що після внесення у 2016 році змін до Конституції щодо правосуддя у Президента майже не залишилося повноважень щодо судової влади. Є церемоніальна роль у призначенні суддів та приведенні їх до присяги. І Венеційська комісія декілька разів наголошувала, що роль має бути саме церемоніальною (без сортувань на «кошики» чи іншого втручання в повноваження ВРП).

Також Президент має повноваження призначати двох членів ВРП та вносити (після консультацій з ВРП) до Парламенту законопроєкти щодо створення, реорганізації та ліквідації судів. За часів президентства Зеленського ми вже маємо такі приклади — ліквідація сумновідомого Окружного адмінсуду Києва (ОАСК) та створення замість нього інших судів — один розглядатиме адміністративні справи киян, а ще два — топові справи щодо центральних органів виконавчої влади. До кожного з них зараз ВККС добирає нових суддів.

Однак історично, ще з часів попередніх Президентів в ОП, існує традиція визначати Стратегію реформування судової влади. Але якщо раніше це могло бути виправдане попередніми широкими повноваженнями Президента, то після реалізації конституційної реформи 2016 року (яка була доволі позитивно оцінена Радою Європи у її звіті 2019 року) розробляти Стратегії мала б Вища рада правосуддя (після консультацій з Верховним Судом). Адже саме ВРП є конституційним органом суддівського врядування, створеним за прикладом вищих судових рад, які існують в більшості країн, чий досвід реформування може бути корисним і в Україні.

Можливо, саме тому, коли Мудра та Дубовик почали працювати над черговим варіантом Стратегії реформування судової влади та конституційного судочинства, ситуація декілька разів заходила в глухий кут. Спершу — через слабкість, а часто хибність та шкідливість того, що пропонував перший варіант документа, що заставляло ОП і офіційно, і кулуарно звертатися до самої судової влади по допомогу в розробці обґрунтованих пропозицій необхідних змін. А в подальшому вже навіть досить притомний документ застряг на підписі у Президента на довгі півтора року без будь-якого пояснення, що саме в ньому не влаштовує Володимира Зеленського.

Після чергового провалу з підписанням указу Президента Мудра публічно озвучила, що незатвердження Стратегії не заважає її виконувати. Однак наразі не оприлюднений навіть той проєкт цього документа, який надавали Президенту. Тому досить складно виконувати те, чого не існує. Мають бути затверджені індикатори, строки, виконавці і все те, що і відрізняє піар реформи від самої реформи. Але щоб визначити всі ці показники, а головне — мати змогу контролювати індикатори реалізації реформи, необхідно мати реальні повноваження — чи то через законодавчу рамку, чи то через владну вертикаль. Як ми вже з’ясували, після реалізації реформи 2016 року повноважень у Президента (а відповідно і в ОП) майже немає. Тож залишається лише будувати владну вертикаль.

З урахуванням останніх подій стає зрозумілим, а чим саме займалися «реформатори» з боку ОП. По-перше, мали місце спроби поставити своїх людей на ключові державні посади. Однак, оскільки лава запасних в ОП давно відсутня, Віктор Дубовик особисто взяв участь у більшості конкурсів на топпосади, та через принциповість представників міжнародних партнерів (яких наразі в конкурсних комісіях різного складу по три особи) ніяких посад він не отримав.

По-друге, використовуючи свої посади, Мудра та Дубовик, ймовірно, намагалися впливати на окремі судові рішення. Прізвище судді Господарського суду міста Києва Сергія Стасюка, назване під час обрання запобіжного заходу Максиму Микитасю, виявилося далеко не останнім.

Вже під час обрання запобіжного заходу Валентину Єлізарову прозвучали прізвища суддів Павла Горбасенка (Північний апеляційний господарський суд), Романа Бойка, Сергія Наріжного та Анатолія Івченка (обидва — Господарський суд міста Києва), а також Ольги Кузьмишиної (Шостий апеляційний господарський суд).

Щоправда, якщо Стасюк, Бойко, Івченко, Наріжний та Горбасенко згадані в контексті вирішення конкретних справ, то Кузьмишиній «не купили хустинку», хоча вона запросила Мудру на святкування свого дня народження, де мали бути «всі голови судів».

При обранні запобіжного заходу Ірині Мудрій зачитували розмови Мудрої з Микитасем, де вона повідомляла, що «я єму сдєлала рєшєніє», «апеляцію плюсанулі полностью, ми помєнялі практіку банкротную». 

Згодом нас чекає з’ясування ще як мінімум прізвищ суддів Печерського райсуду Києва, більша частина з яких саботує кваліфоцінювання на відповідність займаним посадам. Спроби поточного складу ВККС провести його закінчилися обшуками з боку Державного бюро розслідувань (ДБР) і тиском на ВККС з боку Тимчасової слідчої комісії Сергія Власенка/Максима Бужанського.

Мали місце і обшуки в деяких судах, але оприлюднення цієї інформації — прерогатива НАБУ та САП.

По-третє, з власних джерел нам відомо про факти неформального спілкування Мудрої з деякими представниками ВРП та ВККС. Якщо йшлося про Стратегію реформування або строки виконання судовою владою якихось міжнародних зобов’язань, проблем немає. Але, якщо під час зустрічі Мудра чи Дубовик озвучували якісь прізвища чи побажання (наприклад, про призначення певних осіб на окремі суддівські посади) — проблеми є. Це незаконний вплив на рішення органів суддівського врядування, про який ці органи мали б повідомити.

Четверте — голосом, схожим на голос Мудрої, в одному з діалогів озвучено меседжі про те, що з корупцією не треба боротися, її треба «систематизувати та контролювати». Від людини, чиї повноваження передбачали розбудову в Україні системи верховенства права, — це звучить як вирок не лише їй, а самому існуванню посади профільного заступника Керівника ОП.

Проте це не лише конкретні слова, а й реальні дії, які дуже легко помітити, якщо уважно подивитися — укази Президента Зеленського про призначення суддів. Більшість указів останніх років — ІНДИВІДУАЛЬНІ. В часи Порошенка (та навіть Януковича) індивідуальні укази траплялися, але були скоріше винятком з правил. В часи Зеленського індивідуальні укази стали нормою.

Звісно, ніхто з ОП не ризикував у таких конкурсах, як Вищий антикорупційний суд. Судді, перевірені міжнародними експертами, цілком могли повідомити про пропозиції особистого спілкування з представниками ОП. Тому укази Президента щодо суддів ВАКС та його Апеляційної палати — колективні. Водночас подання ВРП щодо цих суддів надходили в різні періоди.

А от 13 указів Президента, підписаних щодо суддів першої та апеляційної інстанцій в один день із указами щодо суддів ВАКС, індивідуальні. І що ще більш цікаво, не всі подання про призначення були реалізовані в указах. Наприклад, у деяких апеляційних судах не підписано указів на 1–2 суддів. Що заважало призначити всіх? Можна спробувати списати це на неможливість обробити всі подання одночасно. Але є нюанс: непідписаними лишаються укази щодо суддів, подання щодо яких надходили до ОП першими.

Наприклад, ВРП розглядає кандидатів до якогось апеляційного суду протягом місяця, по мірі розгляду надсилає подання до ОП. І дивним чином виходить, що подання на останніх кандидатів реалізуються раніше, ніж на перших. Адміністративно-технічно це неможливо, оскільки документи обробляються по мірі надходження. Тож, щоб документ всередині ОП перестав рухатися, його треба зупинити в ручному режимі на якомусь з етапів за принципом «добіг/не добіг».

В одній із зафіксованих НАБУ розмов Микитась розповів, що знає, як Андрій Портнов «тримав» суддів: видавав чи не видавав укази про призначення. Тому він резюмував: «кто добєжал до нєйо, того випустіла, а кто не добєжал, тот бєжіт дальшє».

Інші записані розмови теж це підтверджують. Наприклад, розмова Микитася та Мудрої від 19 лютого.

Мудра: Кто тєбє так Горбасенко дался? Что он тєбє, подкупіть чтолі єго? 

Микитась: Да, єсть такоє, да, єсть такоє. Єсть. Я потом тєбє расскажу. Вася і Вадім сільно попросілі. Ну он сдєлал коє-что. Очень попросілі. Хорошо. 

Мудра: А можна как би мнє бил должен, а не Васє і Вадіму. 

Микитась: Можно. Так і єсть. Он тєбє і должен. Повєрь мнє. Он тєбє должєн… Он готов прийти і поклоніться, на колєні стать єщє готов. Я ж почєму тебя попросіл, чтоб ти єго позвала, і он єщє раз тебе поклялся в вєрності. 

Як пояснив прокурор САП, суддя Горбасенко мав намір перевестися в апеляційну інстанцію, а Мудра цьому сприяла.

Микитась: Ну во вторник, всьо нормально, она єго випустіт…Но пусть єйо не забиваєт как би. 

Астіон: Счітай, что ето раб єйо і наш с вамі вмєсте, только сігнал і он будєт всьо чьотко… 

Микитась: А он в апеляцію Києва ідьот? 

Астіон: Ну у нєго єсть там задача, у него там єдіномишлєнікі, он хочет глобально развіть связку Барсук і Хріпуна. Єто ж в наших же інтєрєсах. Ну будєт коордінірован. 

І ще в одній розмові Микитась повідомляє: «она пулом просто випускаєт, до вторніка, она пулом просто, говоріт: я ж нє могу одного только із пула випустіть, она что-то там дєржіт, чєловєк 30 дєржіт».

У вівторок, 24 лютого 2026 року, Президент Зеленський призначив 26 суддів. Серед них суддею Північного апеляційного господарського суду був призначений Павло Горбасенко. Виходячи з контексту, Мудра тримала укази на 30 суддів, а випустила — 26; четверо суддів до неї «не добігли».

Ще одна зафіксована розмова, варта уваги — на ній йдеться про те, що з Горбасенком у справах Микитася комунікував також попередник Мудрої — Андрій Смирнов.

Астіон: Андрюха утром поговорил с Горбасенко.

Микитась: Смирнова ти имеешь ввиду?

Астіон: Смирнов, да, поговорил с Горбасенко. У мєня єсть пєрвая існтанція і єта судья ілі кто?… Он пришєл к Паше Горбасенко і говоріт: Паша, смотрі єтот вопрос контрольний. Ти должен єтого нехорошєго чєловєка угомоніть… І Горбасєнко вваліл Бойко, но Бойко в данной сітуаціі питался мне помочь… А ми сейчас через Пашу отравнялі всє твоі вопроси. 

Тобто Смирнов, чия кримінальна справа розглядається у ВАКС, у вільний від судових засідань час продовжує «рєшать вопросікі бізнесменов» з суддями.

Не існує вибору з двох пігулок: обрав червону — корупція продовжилася. Обрав синю — пішла на завершення. Але деякі дієві механізми останніх років все ж таки існують.

Насамперед, попри складність та проблемність залучення міжнародних експертів в конкурси на ключові державні посади, альтернативи добору компетентних та доброчесних людей наразі просто немає.

Кількість депутатів, що мають підозри від НАБУ та САП, рахується десятками. Кількість суддів, адвокатів та прокурорів — десятками. Кількість топменеджерів виконавчої влади — десятками. Кількість чиновників ОП — вже теж десятками. І частина з них ще й намагалася поставити на ключові державні посади своїх людей.

Тож дозволити на цьому етапі роботу комісій без участі міжнародних експертів (чи делегованих міжнародними партнерами українських експертів) — це дозволити корупційним вертикалям відтворити самих себе і навіть розмножити свій вплив на новостворені органи.

Міжнародні експерти з правом вирішального голосу мають працювати в ключових комісіях щонайменше до моменту вступу України до Європейського Союзу.

Також дуже важливо зараз врегулювати терміни, на які мають поглиблюватися перевірки кандидатів. Оскільки молодим кандидатам, які зараз беруть участь у конкурсах, досить важко відшукувати підтверджуючі документи на майно батьків, отримане/придбане ще в 90-х, коли кандидат у кращому випадку ходив до школи, а в гіршому — лише народився. Молдова, наприклад, обмежила перевірку суддів до 12 попередніх років. І вважає, що цього достатньо. Україна може наслідувати цей досвід або встановити 15–18 попередніх років для кандидатів молодших за 45 років та 20–22 роки — для всіх, хто старший.

Друга, не менш важлива зміна: Офіс Президента має нарешті відмовитися від позиції заступника Керівника ОП по судах і завершити спроби впливу або використання суддів в своїх владних вертикалях.

Закон визначає, що Президент має призначати суддів протягом 30 днів після отримання від ВРП подання. На практиці це означає, що раз на місяць на підпис Президенту має заходити один указ, де вказані прізвища всіх суддів, чиї подання потрапили до ОП в попередні 30 днів. Для підготовки такого документа достатньо двох адекватних юристів.

Розробку та впровадження Стратегії реформування та розвитку судової влади варто залишити ВРП та ВС. Зрештою, саме вони, за Конституцією мають відповідні повноваження і щодо незалежності судової влади, і щодо єдності судової практики.

А коли Президент підійде до питання розробки нової мережі місцевих загальних судів, він може створити звичайну робочу групу, яка напрацює пропозиції та оформить їх у проєкт закону. Тим паче, що робити такі дії потрібно не щомісяця, а раз на 20–30 років. Потребу ж у ліквідації та створенні одного додаткового суду цілком здатна визначити ВРП та звернутися з такою пропозицією до Президента.

І тоді на міжнародних майданчиках Президент та Керівник його Офісу спокійно говоритимуть: ми не тиснемо на суди, лише вчасно призначаємо суддів та раз на квартал приводимо їх до присяги. Замість того, щоб виправдовуватися за профільних заступників, які вже більше шести років намагаються використовувати цю посаду у власних незаконних інтересах. І, як видно на прикладі Смирнова, навіть звільнення з посади не зупинило його корупційні зв’язки з суддями.

Почати можна прямо зараз — з підписання всіх указів, які лежать на підписі Президента від декількох тижнів до декількох років. Без сортування на «кошики» лояльних та нелояльних, без дзвінків головам апеляцій з питанням, кого з суддів варто притримати без указу, і без прохань про вирішення певних судових справ.

Третє — після завершення конкурсів до апеляційних судів та до найбільш навантажених судів першої інстанції, ВККС має зосередитися на завершенні кваліфікаційного оцінювання, яке тягнеться ще з 2017 року. Це потрібно, щоб ті судді першої інстанції, які вже майже 10 років вдало «петляють» від оцінювання, нарешті або його пройшли (чи не пройшли), або ж самостійно звільнилися з судової системи. Ймовірно, більшість суддів «Печери» звільниться сама, якщо розумітиме, що завтра їх таки чекає оцінювання, а не послуга «друзів» — у вигляді, скажімо, чергових «невідкладних» обшуків у ВККС.

Для будь-якої політичної влади цілком природно хотіти мати підконтрольні суди та ручних суддів. Тому що кожне її рішення має на певних етапах підтримати суд. Звідси і походять історії, коли до одних суддів приходять з проханнями та дають заробити «десяточку», а іншим купують хустинку у вигляді подарунка на день народження, щоб мати лояльного суддю для наступних кроків.

Єдині можливі «вікна» роз’єднання владної та судової вертикалей — це історії, які ми маємо сьогодні.

І тут вже вибір, по-перше, за судами: чи почнуть голови апеляційних та касаційних судів, члени ВККС та ВРП бігати до нових заступників/керівників департаментів, яких призначить Зеленський чи керівник ОП. По-друге, вибір за Зеленським, який має визначитися, чи є для нього майбутні вибори більш привабливим пряником, ніж нова спроба побудови корупційних зв’язків з судами через призначення нового заступника, або через Татарова, який усе ще працює в ОП. Тому що історія про рейдерство бізнесу з боку злочинної організації, куди входять чиновники Офісу Президента, — це історія про програш виборів, коли би вони не сталися. Незалежно від того, чи знав Президент, що крутили Мудра та Дубовик прямо перед його носом, чи ні. Адже для Президента компетентність та доброчесність — однаково важливі цінності.

Український інформаційний простір нагадує набір часових петель фільму «Тенет» Крістофера Нолана, де сюжет змінюється за сюжетом, не встигаючи завершитися. Зміна Уряду без пояснення суспільству причин для цього, нові призначення, протести, відсутність діалогу на усіх рівнях, інтерв’ю, політичні заяви, дискусія про вибори, корупційні скандали нашаровуються одне на одного з такою швидкістю, що окремі події майже втрачають власні контури або проходять непоміченими. Кожна нова історія здається визначальною для майбутнього країни на кілька днів, але потім її майже одразу витісняє наступна.

У цьому потоці дуже легко втратити відчуття опори: людський мозок просто не встигає опрацьовувати усю кількість інформації, відповідно — прагне до спрощення і шукає магічних пігулок. Тут і починається міфотворення. Не обов’язково як абсолютна вигадка. Радше як спосіб звести складні реалії до зрозумілого образу або набору образів, які дадуть відчуття порядку і стабільності. Так, замість низки причин з’являється одна. Конкретні прізвища, персоналізація підміняють інституції та здорові бюрократичні процеси. Замість низки складних багаторівневих процесів — одне рішення. Невизначеність заміняє наявність універсального рецепту або героя-рятівника. Це формує переконання, що саме ця людина нарешті переверне або виправить «систему», однієї структури достатньо, щоби, скажімо, побороти корупцію; конкретна реформа або ухвалений законопроєкт розв’яже проблему, яку роками не могли вирішити інші. У короткій перспективі така конструкція справді заспокоює, бо повертає відчуття, що хаос можна упорядкувати і пояснити. Наче десь існує шмат мотузки, за який достатньо потягнути, аби розплутати весь вузол.

Тільки от, на жаль, політична реальність майже ніколи не відповідає таким очікуванням. Роками в українській політиці змінюються прізвища, партії, гасла, структури, але значно рідше змінюються ролі, які ми пропонуємо їм зіграти. Чи то радше міфічний образ — батька, рятівника, який ми як суспільство невпинно шукаємо і водночас кожен розуміємо по-своєму. Чи то роль потужного господаря, сильного головнокомандувача, реформатора, переконливого активіста, ефективного менеджера, надійного волонтера, того, хто наведе порядок, покарає винних. І бажано, щоби усе разом — аби лише державна машина справно і стабільно працювала. Політичні фігури сезон за сезоном приміряють уже готові образи, а народ перевіряє, чи цього разу людина нарешті зможе відповідати очікуваному архетипу «ідеальності».

Знайти таке комбо майже неможливо. Тож, коли реальність не дотягує до очікуваного образу, ми часто несвідомо починаємо розбудовувати міф довкола. Приписуємо людині якості, яких вона ще не встигла проявити, структурі  — спроможність, якої вона не має, рішенням — наслідки, яких вони, можливо, й не можуть гарантувати або забезпечити. Поступово реальність поступається створеному міфу. Ми оцінюємо не те, що є перед нами, як те — чим воно мало б стати, аби задовольнити потребу в порядку, передбачуваності й відчутті, що ситуація контрольована. І що більшою є дистанція між цією конструкцією та реальністю, то різкішим, навіть болючим стає момент зіткнення очікувань з дійсністю. Особливо якщо в результаті кредит довіри не виправдано.

Одне рішення або позиція, які суперечать загальноприйнятим правилам переконанням або вподобанням — і суспільство змінює своє ставлення на 180 градусів та ставить під сумнів ледь не усе, що робила конкретна персона або структура раніше. Це відбувається не тому, що конкретне рішення не можна або не треба критикувати. Навпаки, політична зрілість саме і вимагає критики. Але якщо це обвалює всю попередню конструкцію, це свідчить, що ми вкладалися у міф, а не оцінювали реальний стан речей.

Сучасні політичні міфи сильні й водночас — надзвичайно крихкі. Тепер, щоб сформуватися, їм достатньо кількох схвалених більшістю рішень, вдалої публічної комунікації та репутації людини або структури, яка «нарешті робить інакше». І це не завжди продукт виключно суспільного уявлення. Міф про ефективного менеджера, мудрого управлінця чи прогресивну структуру може бути і свідомо сконструйованою маскою. Це швидкий спосіб здобути підтримку, довіру або політичний капітал для задоволення власних амбіцій та досягнення цілей, які нерідко йдуть врозріз із суспільними.

Водночас саме швидкість виникнення міфів і робить їх вразливими. Вони часто не витримують перевірки суперечностями, помилками, конфліктами інтересів і реальними межами впливу. Що більше ми ідеалізували образ, то сильніша спокуса пояснювати розбіжності з дійсністю так, аби його вберегти. Тому часом складно вловити, де саме міф починає розходитися з реальністю і чому. Іноді це справді honest mistake, відсутність очікуваних результатів через непередбачувані зовнішні фактори тощо. А іноді — тому що від початку за міфічною маскою ховалось щось геть протилежне.

Це ж стосується і політичних рішень. У режимі постійної нестабільності так і хочеться знайти просту відповідь, яка пояснить і вирішить більшість проблем. Скажімо, зміна Уряду може перезапустити державу. Або ж, що новий міністр — точно реформує цілу сферу. Мовляв, достатньо звільнити одну конкретну людину, і це зробить структуру незалежною. Або ж вибори як спосіб оновити владу і зняти суспільне напруження. Кожен із цих інструментів може бути необхідним у певних обставинах, але ризик криється там, де один із можливих інструментів перетворюється на панацею і стає частиною політичного міфотворення.

Особливо привабливими в такій ситуації здаються прості і універсальні рішення. На перший погляд вони дають відчуття ясності й контролю: якщо десь уже спрацював певний підхід або процедура, то достатньо його продублювати скрізь. Це формує міфічне уявлення про рішення, яке можна застосувати майже до всього, не надто зважаючи на відмінності середовищ, функцій, ресурсів, інституційної культури чи суспільно-політичного контексту. Але в політиці one size fits all майже ніколи не працює. Копіювання не гарантує результату, зазвичай ігнорує саме те, від чого залежить успіх: контекст.

Реальні рішення здебільшого менш привабливі, вони можуть бути складними, багаторівневими, повільними і політично непопулярними. До того ж не обіцяють швидкого ефекту і майже ніколи не вкладаються в одну красиву формулу. Особливо в українських реаліях, де на інституційні проблеми накладаються війна, брак ресурсів, законодавчі і безпекові обмеження, рішення рідко бувають лінійними.

Політичний міф тяжіє до великих образів, тоді як демократія тримається на дрібніших і часом навіть нудних деталях. На правилах призначення і звільнення. Парламентському контролі. Професійній державній службі. Незалежності органів, які можуть перевіряти тих, хто перебуває при владі, і водночас — робити це в межах встановлених правил і законодавства. На судах, які не мають залежати від владних інтересів. На дотриманні процедур. Інституційність взагалі нечасто виглядає яскраво і видовищно, бо її функція в тому, щоб бути опорою, за якої держава продовжує працювати попри людську недосконалість. Міцність цієї опори залежить в тому числі і від поваги одне до одного, вміння налагодити взаємодію, розподілити відповідальність і визнавати межі власних ролей.

Ми маємо поважати талант, правильність та кожного й кожну, кого нинішня система вичавила з державного управління. Такі люди — це штучний товар, і багато з них якраз були представниками когорти найкращих. Причиною тому стала їхня нелояльність до цієї системи. Водночас це наслідок нашої короткозорості, де ми як суспільство оцінюємо не завжди потрібний набір якостей та результатів, а медійні віяння чи підтримку тих чи інших активістьких груп, які, будьмо чесними, самі не є кришталевою сльозою. Нам всім доведеться визнати багато спільних помилок.

Власне, йдеться про просту річ: вміння визнавати компетентність і силу інших та пускати їх вперед, даючи можливості діяти, інколи навіть — поступаючись власним місцем. А для цього потрібні неабияка самодостатність, зрілість та етична рівновага.

Адже справжня стійкість — це не одне обличчя або прізвище. Це не одна точка, яка тримає усю державу, а каркас із багатьох опор. Його, без сумніву, створюють люди: військо і тил, урядовці і нардепи, громади, представники органів правопорядку, громадянського суспільства, журналісти, судді тощо. Водночас, щоби втримати ці опори за людьми мають стояти сильні інституції, правила, процедури. Саме це дасть системі змогу не сипатися щоразу, коли хтось помиляється, виявляється негідним своєї ролі або просто з неї випадає.

І що надійнішим є цей каркас, то менше потреби компенсувати нестабільність політичними міфами. Вони особливо легко приживаються там, де реальної опори бракує: тоді хочеться бодай у щось повірити як у єдину точку, яка все втримає. Поки ми підгодовуємо міфи своїми очікуваннями — вони існують. Тому корисно час від часу ставити запитання насамперед до себе самих. Наскільки моє ставлення взагалі є моїм, а не результатом чужих настроїв та інтерпретацій, впливу інформаційного середовища? Чи змінюю я свою позицію, коли з’являються нові факти? Чи навпаки — підганяю їх під уже готову картину? Чи відділяю я власну симпатію або неприязнь до людини від оцінки її дій?

Саме ця здатність критично осмислювати власні погляди і є частиною політичної зрілості. Вона починається, коли ми перестаємо потребувати міфів, щоб вірити в життєздатність власної держави, попри всю складність і травматичність реальності.

11 серпня Лабораторія законодавчих ініціатив презентувала дослідження про функціонування груп міжпарламентських зв’язків Верховної Ради України на засіданні парламентського Комітету з питань зовнішньої політики та міжпарламентського співробітництва. Це перша комплексна картина діяльності таких груп в умовах повномасштабної війни, мета якої — зафіксувати системний рівень функціонування парламентської дипломатії та виявити ключові виклики в цьому напрямі.

Керівник аналітичного відділу ЛЗІ Володимир Скрипець зазначив, що дослідження поєднує три компоненти: експерти ЛЗІ провели інтервʼю з народними депутатами, з парламентарями країн-партнерів, послом України в державі ЄС; проаналізували 43 річних звіти груп дружби з країнами ЄС за період 2022–2025 років, а також міжнародний досвід.

Активізація груп дружби після початку повномасштабного вторгнення дала конкретні результати — зокрема, розширилася географія міжпарламентської взаємодії. Україна отримала або розпочала оформлення статусу спостерігача в парламентських асамблеях, доступ до яких раніше був обмеженим. Також діяльність груп дружби дала змогу постійно підтримувати міжнародну коаліцію на користь України, адвокатувати рішення щодо військової, політичної й гуманітарної допомоги та організовувати візити іноземних парламентарів на деокуповані території, до прифронтових регіонів.

Водночас ЛЗІ виявила пʼять ризиків у функціонуванні груп — (1) фінансування, (2) звітування, (3) координація, (4) компетенція, (5) комунікація і конкуренція. Усі вони потребують більш сталих інституційних практик, щоб не втратити напрацьоване.

Найбільш ефективним ресурсом української парламентської дипломатії є персональні контакти депутатів.

Іншим викликом для парламентської дипломатії залишається загальна слабкість системи звітування та відсутність єдиного стандарту звітів. Нардепи сприймають це радше як формальність, а Парламент — втрачає можливість накопичувати й передавати інституційну пам’ять і краще координувати подальші дії. Для виправлення цієї ситуації ЛЗІ створила готові для використання шаблони звітування.

Голова Комітету Верховної Ради України з питань зовнішньої політики та міжпарламентського співробітництва Олександр Мережко наголосив на доцільності уніфікації форми для звітності парламентарів.

Також ЛЗІ надала рекомендації Верховній Раді для закріплення інституційних рішень у сфері парламентської дипломатії: для народних депутатів і груп дружби, для Апарату Верховної Ради, для парламентських Комітетів з питань зовнішньої політики та з питань євроінтеграції.

Дослідження підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Більше про ключові знахідки та рекомендації дослідження читайте тут: