Чутки про можливу відставку Руслана Кравченка з посади генерального прокурора з’явилися ще 12 грудня 2025 року. Однак тоді він поспішив це заперечити на особистій сторінці у Фейсбуці і пригрозив «я за кожним прийду особисто». 

Вже менше ніж за рік Кравченко написав заяву на звільнення на тлі корупційних скандалів в Офісі генпрокурора. Тепер її має підтримати Верховна Рада. Це доволі швидка кадрова розв’язка, але точно не вирішення головних проблем у прокуратурі — одній із складових трикутника правосуддя.

Йдеться не лише про конкретне кримінальне провадження чи людей, які в ньому фігурують. Операція Національного антикорупційного бюро (НАБУ) і Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (САП) «Карфаген» підсвітила значно глибшу інституційну проблему: за останній рік прокуратура як інституція стала ще більше залежати від того, хто саме сидить у кабінеті генерального прокурора.

Робота Руслана Кравченка від початку була об’єктом регулярної критики. Його пріоритети не відповідали викликам воєнного часу, євроінтеграційні реформи зупинилися, а подекуди — відкотилися, а у прокуратурі запанувало «ручне управління» і призначення некомпетентних осіб на керівні посади.

«Карфаген» у цьому сенсі — лише верхівка айсберга. Він показав, наскільки дорого державі коштує система, у якій кадрові рішення дедалі більше залежать від волі керівника й не ґрунтуються на професіоналізмі, а внутрішні запобіжники слабшають або й взагалі відсутні.

Тому після звільнення Руслана Кравченка Україні доведеться відповісти одразу на два питання. Хто стане наступним генпрокурором? І що робити із понівеченою за Кравченка системою, яку наступник успадкує? А що буде далі з Русланом Кравченком — ймовірно, відповість САП у нових матеріалах.

Курс прокуратури за Кравченка став зрозумілим майже одразу після його призначення. 24 червня 2025 року він одним підписом перекреслив річну роботу відомства та міжнародних експертів над пілотним проєктом з добору керівників прокуратур, що передбачав поступовий перехід до призначень на основі конкурсу. Кравченко скасував положення про кадровий резерв для керівних посад у прокуратурі, який був фактично на фінішній прямій. Звісно, резерв не вирішував усіх кадрових проблем. Водночас це мало допомогти поступово перейти від кулуарного пошуку кандидатів до прозорого відбору за чіткими критеріями професійності та доброчесності.

Показовою стала й історія з «фейковими» прокурорськими інвалідностями. Після призначення Руслан Кравченко пообіцяв розібратися зі скандалом, який у 2024 році коштував посади його попереднику Андрію Костіну. Замість кримінальних справ генпрокурор просто надіслав скарги до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів (КДКП) і чекав результату. Не дивно, що такий крок не дав відповіді на головне питання — чи були статуси інвалідності отримані незаконно. Тому прокурори дотепер не зазнали кримінальної відповідальності, заледве дисциплінарної (80% дисциплінарних справ просто закрили, а прокурори і надалі отримують виплати). Дехто втратив керівну посаду й залишився працювати рядовим прокурором. Щобільше — деякі з них навіть повертають собі інвалідність через суд після сумнозвісного скандалу. Тобто Кравченко самоусунувся від проблеми, намагався перекласти відповідальність на незалежний орган, а безкарність прокурорів стала ще більш очевидною всім.

Далі прокуратура за Кравченка продовжила рухатися до ще більш «ручної» моделі управління. Ще на початку каденції він намагався обґрунтувати спрощення процедур призначення «кадровим голодом» у прокуратурі, який сам вигадав. Вже під час липневої атаки на антикорупційні органи у 2025 році Парламент ухвалив закон № 4555-IX, який скасовував процесуальну незалежність НАБУ і САП. Журналістські розслідування демонструють активну роль Кравченка в цьому — за це він отримав можливість додати свої бенефіти у вигляді скасування конкурсів на керівні посади в прокуратурі. Після протестів частину положень, які стосувалися НАБУ і САП, виправили. Але руйнівні зміни для прокуратури залишилися.

На час воєнного стану скасували конкурси — з серпня 2025 року на посади в Офіс генпрокурора або обласну прокуратуру можна взяти будь-кого з юридичною освітою. Процесуальні повноваження генпрокурора розширили, що додатково посилило його вплив на всіх прокурорів. Тобто він тепер може надавати вказівки напряму слідчому в обхід прокурора, який веде справу, і «витребувати» необхідні провадження для перевірки, що повністю зупиняє рух у межах провадження.

Все, що хотіли обмежити для НАБУ і САП — встановили для інших органів правопорядку та прокуратури. Тобто генпрокурор може втручатися у справи, наприклад, Бюро економічної безпеки і Нацполіції, для реалізації як своїх ідей, так і відстоювання інших політичних інтересів.

Інституційні реформи прокуратури — конкурс на керівні (не лише рядові) посади, посилення прокурорського самоврядування, випадковий розподіл кримінальних проваджень, нова система оцінювання і вдосконалення дисциплінарної процедури — за Кравченка фактично опинилися на паузі.

Натомість генпрокурор обрав собі пріоритетом захист прав дітей. Офіс генпрокурора почав залучати керівників обласних і окружних прокуратур до особистої підтримки обвинувачення у резонансних справах щодо вбивств і зґвалтувань дітей (розуміючи, що вони гірше обізнані зі справою ніж прокурори, які вели їх з самого початку), а прокуратура пропонувала ширші можливості для координації інших державних органів у сфері захисту дітей. Така практика, на думку фахівців, створювала два ризики: поступове повернення прокуратури до радянсько-тоталітарної логіки «загального нагляду», від якої Україна відмовлялася під час попередніх реформ, та підміну спеціалізованих ювенальних прокурорів адміністративними керівниками.

Україна ж тим часом втратила цілий рік у реформі прокуратури, щобільше — отримала гіршу стартову позицію для наступного генпрокурора. Відкат реформи — це пряма відповідальність Кравченка, яка дивує навіть європейських бюрократів. Адже на зустрічах з міжнародними партнерами він казав одне, а робив протилежне.

До серпня 2025 року стати прокурором можна було лише через конкурс у КДКП. Лише потім «рухатись вгору» в системі. Прокурори, які вже були в системі, пройшли таку атестацію. Тож взяти «свою» людину одразу в Офіс генпрокурора було неможливо, а провести його або її через конкурс — марудно. Саме цей складний вхід в професію і скасували законом № 4555-IX. Кравченко активно користувався можливостями, які це відкривало.

Зокрема, саме за новими правилами у серпні 2025 року до Офісу генпрокурора прийшов Сергій Кропива — колишній посадовець кіберполіції та заступник голови Одеської ОВА. Він отримав керівну посаду у Департаменті міжнародного співробітництва без відкритого конкурсу. Щобільше, ніколи до цього не був прокурором.

За оцінками експертів Лабораторії законодавчих ініціатив, за новими правилами до системи прийшло понад тисячу людей без конкурсного добору та попередньої конкурсної оцінки професійності й доброчесності. Кравченко вручну «перетасував» керівний склад прокуратури, погіршивши рівень управління.

Саме тому сьогодні вже недостатньо просто повернути старі правила. Тепер же доведеться одночасно змінювати і ще й управлінські практики та оцінювати кадрові рішення, ухвалені за останній рік.

Тому що Кравченко йде, а його люди лишаються, і саме вони керують прокуратурою. Саме вони значною мірою сформували публічний образ відомства останнього року. Але прокуратура — одна зі складових системи правосуддя, і Кравченко не є уособленням всіх прокурорів.

Криза чи політична турбулентність на рівні найвищого керівництва не має кидати тінь на інституцію загалом і на тисячі звичайних прокурорів, які сумлінно виконують свою роботу.

У системі залишається багато професійних і доброчесних фахівців. Водночас за часів Кравченка частина з них опинилася на маргінесі ухвалення управлінських рішень, а частина — взагалі залишила прокуратуру. Саме ці люди мають керувати прокуратурою, зокрема — входити до органів прокурорського самоврядування, які повинні розвиватися відповідно до європейських стандартів. У демократичній державі прокуратура — це не «правоохоронний орган» з чіткою вертикаллю виконавчої влади, а важлива частина системи правосуддя, яка гарантує певний рівень незалежності як суддям, так і прокурорам. Їхні рішення диктуються не керівниками, а правом. Водночас самоврядування децентралізує систему, мінімізує повноваження керівника прокуратури, включно з генпрокурором, та захищає прокурора від незаконного тиску, насамперед політичного.

Тому оцінювати весь інститут виключно через дії чи бездіяльність його очільника означає ігнорувати реальний стан справ і знецінювати роботу тих, хто продовжує забезпечувати справедливе правосуддя.

Щоб система працювала ефективно і була стійкою до будь-яких персоналій на посаді генпрокурора, критично важливо зосередитися на глибинних інституційних реформах.

Насамперед ідеться про скасування шкідливих положень закону № 4555-IX, повернення прозорого конкурсу в прокуратурах всіх рівнів. Прокурорський корпус має бути сформований за принципами професійності, доброчесності та меритократії, а не лояльності до керівництва. Крім того, фундаментом незалежної прокуратури має стати дієве прокурорське самоврядування. Його органи мають стати не номінальними придатками владної вертикалі, а справжнім колективним органом, який захищає процесуальну незалежність прокурорів від адміністративного тиску і забезпечує справедливість дисциплінарних процедур. А також зобов’язання перед ЄС нова система оцінювання, випадковий розподіл кримінальних проваджень, дисциплінарна процедура тощо.

Окремої уваги потребують і кадрові рішення останнього року. Законного способу звільнити призначених в цей період прокурорів немає. До керівників, які були призначені без конкурсних процедур, має бути підвищена увага як з боку прокурорських підрозділів внутрішнього контролю, так і з боку органів правопорядку загалом.

Із новим генеральним прокурором є ще одна проблема — час. Після відставки Андрія Костіна восени 2024 року президент ще вісім місяців шукав нового генпрокурора. І, як бачимо, — ці тривалі пошуки успішними назвати складно.

Такий перехідний період може повторитися. За законом у разі відсутності генерального прокурора його повноваження здійснює перший заступник, а якщо його немає — один із заступників.

Нині перша заступниця генпрокурора — Марія Вдовиченко, яка є на негласних записах операції «Карфаген», а, за інформацією журналістів,  готувала нову атаку на антикорупційні органи. 8 вересня Вдовиченко написала заяву на звільнення, тож за розподілом обовʼязків черга переходить до заступника генпрокурора Максима Крима.

Водночас призначити наступного кандидата за поточною закритою процедурою означатиме фактичне повернення в точку, з якої починалася історія Кравченка.

Тому Україні потрібне перехідне рішення. Його завдання значно простіше: не дозволити знову призначити некомпетентного і недоброчесного генпрокурора, поки нова постійна модель ще не встановлена.

Але чи може президент сам це зробити? Навряд — у цьому важливим є також голос профільної спільноти, підтримка і довіра представників професії, яким, власне, у подальшому з цією людиною працювати. Наявність їхньої оцінки дасть змогу суспільству побачити, хто є кандидатом, який у нього досвід, наскільки він доброчесний, що зробить процес більш чітким та прозорим, а довіру до нього — більшою. Тому президент мав би подати свої кандидатури для оцінки компетентності та доброчесності перед внесенням до Парламенту.

Одним із таких механізмів може бути попередня перевірка кандидатів чинною Етичною радою. Вона оцінює кандидатів до Вищої ради правосуддя (ВРП) за критеріями професійної етики та доброчесності. Етична рада складається із шести членів: трьох суддів або суддів у відставці, запропонованих Радою суддів, і трьох міжнародних експертів. Це готова інфраструктура із досвідом перевірки декларацій, репутаційних ризиків, професійної етики, інформації з державних реєстрів і відкритих джерел, яка працює з 2022 року.

У майбутньому цю роль має перебрати реформована Рада прокурорів або нова конкурсна процедура — залежно від того, яку модель після консультацій із Венеційською комісією обере Україна.

Тому залучення Етичної ради на цьому етапі — це міст до деполітизації процедури призначення генпрокурора. Це виграє нам більше часу для якісного реформування в подальшому.

Європейський Союз уже кілька років говорить Україні про потребу зниження політичного впливу на процедуру призначення генпрокурора. Європейська комісія чітко вимагає деполітизувати порядок добору та звільнення генерального прокурора і зробити його прозорим та заснованим на професійних якостях із залученням прокурорського корпусу.

Сьогодні в Україні існує кілька способів, як виконати ці вимоги ЄС. Один із них — відкритий конкурс із залученням міжнародних експертів. Відповідний законопроєкт № 15343 депутати зареєстрували у Парламенті у червні 2026 року.

Інша модель передбачає більшу участь професійного середовища та реформованої Ради прокурорів у попередньому оцінюванні кандидата. Лабораторія законодавчих ініціатив раніше детально аналізувала обидва підходи та їхні конституційні ризики, адже в умовах воєнного стану зміни до Конституції України неможливі.

Зараз проблема не в необхідності обрати між ними за кілька днів. А в тому, що жодна з цих моделей не запрацює одразу. Кожен варіант потребує ухвалення законодавчих змін, їхньо імплементації, формування і запуску необхідних органів та процедур й, зрештою, проведення самого добору.

Постійні правила і процедури потрібні на роки. Генеральний прокурор потрібен на вже.

29 серпня 2019 року народні депутати Верховної Ради ІХ скликання склали присягу. Через сім років нові (та старі) обранці досі зберігають свої мандати — позаяк триває воєнний стан та провести парламентські вибори неможливо.

Чим же запам’ятається саме ця Верховна Рада? Лабораторія законодавчих ініціатив пропонує подивитися на пройдений шлях Парламенту крізь призму часу.

84 — саме стільки парламентарок у Верховній Раді IX скликання станом на серпень 2026 року. Жінки очолюють комітети, депутатські фракції, групи, парламентські делегації. А після 24 лютого 2022 року ще й активно розвивають парламентську дипломатію.

Це результат як послідовної політики держави (зокрема встановлення вимог до партійних списків та додаткове фінансування політичних партій, які дотрималися гендерної квоти), так і зростання суспільного запиту на представництво жінок у політиці.

Одним із перших законів, які ухвалили народні депутати IX скликання, стало скасування депутатської недоторканності.

Ідею, яку підтримали ще на всеукраїнському референдумі 2000 року, реалізували майже через два десятиліття. З часу ухвалення закону підозри у вчиненні кримінальних правопорушень отримали десятки парламентарів. Але разом із можливістю притягати депутатів до відповідальності зʼявився і ризик політичного тиску на них з боку органів правопорядку.

«Кнопкодавство» було невід’ємною частиною парламентської «культури» дуже довгий час, і навіть його криміналізація не допомогла повністю розв’язати проблему. Нарешті у 2021 році в Раді запрацювала сенсорна кнопка електронної системи голосування «Рада-3».

Принцип голосування такий: депутат протягом 10 секунд має однією рукою тримати натиснутою кнопку для голосування, а другу — одночасно тримати на сенсорній кнопці. Тобто обидві руки народного депутата України зайняті. На цьому історія з можливістю багаторазового голосування вичерпалася.

Історія з кнопкодавством — це ще й приклад того, що криміналізація не завжди спрацьовує. Ухвалення закону не розвʼязало проблеми, натомість найкраще рішення — технічне — завжди було під рукою.

Перемога партії «Слуга народу» на виборах дала змогу їй уперше в історії незалежної України сформувати коаліцію самостійно. Чи то пак, стати нею.

У політичному лексиконі це явище назвали «монобільшістю». Унаслідок цього вся влада в трикутнику «Парламент — Уряд — Президент» зосередилася в одній політичній силі. Втім, сьогодні монобільшість не може ухвалити майже жодного рішення без ситуативної підтримки інших фракцій та груп.

Початок роботи ІХ скликання в медіа прозвали «турборежимом», але справжні рекорди ухвалення законів Верховна Рада встановила в перші місяці повномасштабного вторгнення. За період з 24 лютого до 2 квітня 2022 року Парламент засідав п’ять пленарних днів, а загалом у залі засідань народні депутати провели близько 2 год 23 хв. Безпосередньо розгляду законопроєктів парламентарі приділили близько 57 хвилин, за які ухвалили в цілому 70 законів та 3 постанови.

Водночас дані свідчать про сповільнення: нині розгляд законопроєктів є найповільнішим за всю каденцію — від реєстрації до ухвалення минає понад рік.

Упродовж 14-ї сесії ухвалено в цілому 63 закони — це найнижчий показник для IX скликання. Зважаючи на рекордно низьку кількість зареєстрованих законопроєктів, можна констатувати значне зменшення законотворчої активності.

Під час роботи Верховної Ради ІХ скликання Україна розпочала переговори про вступ до Європейського Союзу. Для Верховної Ради це означає ухвалення майже 300 законів, передбачених Національною програмою адаптації. Але дедлайни щодо виконання всіх зобов’язань України для членства в ЄС постійно переносяться, а народні депутати голосують все менше євроінтеграційних ініціатив.

Схоже, що Парламент став заручником власної амбітності: попри проголошену готовність ухвалювати необхідні євроінтеграційні закони, окремої прискореної процедури він так і не визначив, обмежившись двома напівмірами-постановами.

Що кажуть дані: протягом 14-ї сесії ухвалено лише два євроінтеграційні закони. Це найнижча частка та кількість ухвалених євроінтеграційних законів від 7-ї сесії. Такі темпи є загрозливими для євроінтеграційних перспектив України.

З початку повномасштабного вторгнення Рада 20 разів продовжувала строк дії воєнного стану.

Якщо на початку каденції працювали 424 народні депутати, то зараз — 392. Навряд чи вони на початку своєї каденції очікували, що матимуть мандат довше ніж п’ять років, тим паче — в умовах війни. А без перспективи найближчих виборів депутати фактично «застрягли» у своїх кріслах.

Роки повномасштабного вторгнення показали, що Верховна Рада адаптивна до зовнішніх змін і здатна діяти, коли цього вимагають обставини. Разом із тим, загальний темп законодавчої роботи з роками знижується. Та попри таке сповільнення, а також дискусії навколо питань субʼєктності й спроможності Парламенту — саме на цій інституції завʼязані важливі державні процеси. Насамперед — супровід України на її шляху до членства в Європейському Союзі. Від працездатності Ради залежать і збереження демократичного ладу, і довіра міжнародних партнерів.

У юристів є давній жарт про те, що «злочинність організована, а ти — ні». Події останніх декількох днів додають до цього жарту зовсім не смішну реальність про «систематизовану корупцію», яку в Офісі Президента хочуть як мінімум «контролювати», а ще краще — «очолювати». 

Саме такі меседжі зранку, 19 серпня, українці почули на чергових плівках про топкорупцію. Тоді Національне антикорупційне бюро (НАБУ) та Спеціалізована антикорупційна прокуратура (САП) розпочали спецоперацію «із викриття злочинної організації, що діяла під керівництвом чинних та колишніх народних депутатів України за участю високопосадовців Офісу Президента України та інших осіб». 

У подальші дві доби з’явилися відео із розшифровками записів розмов членів злочинної організації, серед яких прокурори САП назвали Максима Микитася (колишнього нардепа та бізнесмена, який очолював «Укрбуд», а нині має низку гучних кримінальних проваджень), Вадима Столара (чинного нардепа від забороненої ОПЗЖ та бізнесмена із давніми інтересами у київській нерухомості та девелопменті), Ірину Мудру, заступницю Керівника Офісу Президента України (березень 2024 – серпень 2026), яка до цього була заступницею Міністра юстиції України, Віктора Дубовика, Генерального директора Директорату з питань правової політики Офісу Президента (до 2024 року був керівником Офісу протидії рейдерству Міністерства юстиції України), низку посадовців АТ «Сенс Банк», а також низку менш відомих прізвищ (та менш високих посад). Звучали також прізвища окремих чиновників Міністерства юстиції.  

Оприлюднені плівки показали ймовірний вплив членів злочинної організації на Мінюст, суди, «Сенс Банк»; їхні схеми відмивання грошей та рейдерського захоплення компаній, які належать третім особам, використання для цього підроблених документів тощо. Все в дусі 90-х, але ми у 2026. Тому до перерахованого переліку додалися ще й хакери. 

Микитась, Мудра, Валентин Єлізаров (права рука Микитася) та Дубовик вже отримали запобіжні заходи у вигляді тримання під вартою з різними грошовими альтернативами застави — 30, 20, 20 і 7 млн грн відповідно. 

Правову оцінку оприлюднених плівок зробить Вищий антикорупційний суд в процесуальний спосіб. Натомість, з огляду на те, що з березня 2024 року Ірина Мудра та Віктор Дубовик відповідали в ОП за судову реформу, проаналізуємо, куди ж привели Україну ці діячі за два з половиною роки. А головне — що робити далі? 

У березні 2024 року після звільнення Президентом Андрія Смирнова, який обіймав посаду заступника Керівника Офісу Президента, на цю позицію призначили Ірину Мудру. Смирнов майже одразу отримав від НАБУ та САП підозру в незаконному збагаченні. Пізніше його кримінальне провадження розширили обвинуваченнями в легалізації незаконно набутих коштів та пропозиції хабара.

Підозра Мудрій вручена до звільнення з посади, що ставить ОП у дуже делікатне становище. Обидва заступники, які мали б боротися за верховенство права, тепер тестують інструменти кримінальної юстиції на власних прикладах. А ще мають можливість вітатися на сходах Вищого антикорупційного суду, як це недавно робили не менш відомі обвинувачені — Всеволод Князєв та Павло Вовк.

Однак у березні 2024 року було важко уявити на посаді профільного заступника Керівника ОП більш далеку від судової влади людину, ніж Мудра. Після Смирнова, який взагалі не займався судовою реформою, на такій посаді була потрібна фахова людина. Саме тому призначення Мудрої створювало напруження.

Водночас відсутність у неї знань та зв’язків у цій сфері давала надію і на відсутність судових вертикалей, які на загальнодержавному рівні вже намагалися створити Вовк, Смирнов, Князєв і частково Олег Татаров. А на регіональних рівнях має майже кожен голова апеляції.

Тож коли Мудра під час одного з її перших виступів розповіла про те, що сортує суддів на «кошики» — ті, які перевірені новими складами Вищої ради правосуддя (ВРП) та Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (ВККС), та ті, які залишилися у спадок від старих складів цих органів, судова система вибухнула. Це було очевидним порушенням гарантій суддівської незалежності, неприкритим втручанням політичного органу в процедуру призначення суддів та підтвердило кулуарну тезу про випадкову людину на цій посаді.

Те саме стосувалося і Віктора Дубовика. Однак саме вони мали розробити для судової влади нову Стратегію реформування, оскільки Стратегія попереднього періоду була провалена за всіма пунктами.

Тут варто зробити невеликий відступ та вчергове нагадати, що після внесення у 2016 році змін до Конституції щодо правосуддя у Президента майже не залишилося повноважень щодо судової влади. Є церемоніальна роль у призначенні суддів та приведенні їх до присяги. І Венеційська комісія декілька разів наголошувала, що роль має бути саме церемоніальною (без сортувань на «кошики» чи іншого втручання в повноваження ВРП).

Також Президент має повноваження призначати двох членів ВРП та вносити (після консультацій з ВРП) до Парламенту законопроєкти щодо створення, реорганізації та ліквідації судів. За часів президентства Зеленського ми вже маємо такі приклади — ліквідація сумновідомого Окружного адмінсуду Києва (ОАСК) та створення замість нього інших судів — один розглядатиме адміністративні справи киян, а ще два — топові справи щодо центральних органів виконавчої влади. До кожного з них зараз ВККС добирає нових суддів.

Однак історично, ще з часів попередніх Президентів в ОП, існує традиція визначати Стратегію реформування судової влади. Але якщо раніше це могло бути виправдане попередніми широкими повноваженнями Президента, то після реалізації конституційної реформи 2016 року (яка була доволі позитивно оцінена Радою Європи у її звіті 2019 року) розробляти Стратегії мала б Вища рада правосуддя (після консультацій з Верховним Судом). Адже саме ВРП є конституційним органом суддівського врядування, створеним за прикладом вищих судових рад, які існують в більшості країн, чий досвід реформування може бути корисним і в Україні.

Можливо, саме тому, коли Мудра та Дубовик почали працювати над черговим варіантом Стратегії реформування судової влади та конституційного судочинства, ситуація декілька разів заходила в глухий кут. Спершу — через слабкість, а часто хибність та шкідливість того, що пропонував перший варіант документа, що заставляло ОП і офіційно, і кулуарно звертатися до самої судової влади по допомогу в розробці обґрунтованих пропозицій необхідних змін. А в подальшому вже навіть досить притомний документ застряг на підписі у Президента на довгі півтора року без будь-якого пояснення, що саме в ньому не влаштовує Володимира Зеленського.

Після чергового провалу з підписанням указу Президента Мудра публічно озвучила, що незатвердження Стратегії не заважає її виконувати. Однак наразі не оприлюднений навіть той проєкт цього документа, який надавали Президенту. Тому досить складно виконувати те, чого не існує. Мають бути затверджені індикатори, строки, виконавці і все те, що і відрізняє піар реформи від самої реформи. Але щоб визначити всі ці показники, а головне — мати змогу контролювати індикатори реалізації реформи, необхідно мати реальні повноваження — чи то через законодавчу рамку, чи то через владну вертикаль. Як ми вже з’ясували, після реалізації реформи 2016 року повноважень у Президента (а відповідно і в ОП) майже немає. Тож залишається лише будувати владну вертикаль.

З урахуванням останніх подій стає зрозумілим, а чим саме займалися «реформатори» з боку ОП. По-перше, мали місце спроби поставити своїх людей на ключові державні посади. Однак, оскільки лава запасних в ОП давно відсутня, Віктор Дубовик особисто взяв участь у більшості конкурсів на топпосади, та через принциповість представників міжнародних партнерів (яких наразі в конкурсних комісіях різного складу по три особи) ніяких посад він не отримав.

По-друге, використовуючи свої посади, Мудра та Дубовик, ймовірно, намагалися впливати на окремі судові рішення. Прізвище судді Господарського суду міста Києва Сергія Стасюка, назване під час обрання запобіжного заходу Максиму Микитасю, виявилося далеко не останнім.

Вже під час обрання запобіжного заходу Валентину Єлізарову прозвучали прізвища суддів Павла Горбасенка (Північний апеляційний господарський суд), Романа Бойка, Сергія Наріжного та Анатолія Івченка (обидва — Господарський суд міста Києва), а також Ольги Кузьмишиної (Шостий апеляційний господарський суд).

Щоправда, якщо Стасюк, Бойко, Івченко, Наріжний та Горбасенко згадані в контексті вирішення конкретних справ, то Кузьмишиній «не купили хустинку», хоча вона запросила Мудру на святкування свого дня народження, де мали бути «всі голови судів».

При обранні запобіжного заходу Ірині Мудрій зачитували розмови Мудрої з Микитасем, де вона повідомляла, що «я єму сдєлала рєшєніє», «апеляцію плюсанулі полностью, ми помєнялі практіку банкротную». 

Згодом нас чекає з’ясування ще як мінімум прізвищ суддів Печерського райсуду Києва, більша частина з яких саботує кваліфоцінювання на відповідність займаним посадам. Спроби поточного складу ВККС провести його закінчилися обшуками з боку Державного бюро розслідувань (ДБР) і тиском на ВККС з боку Тимчасової слідчої комісії Сергія Власенка/Максима Бужанського.

Мали місце і обшуки в деяких судах, але оприлюднення цієї інформації — прерогатива НАБУ та САП.

По-третє, з власних джерел нам відомо про факти неформального спілкування Мудрої з деякими представниками ВРП та ВККС. Якщо йшлося про Стратегію реформування або строки виконання судовою владою якихось міжнародних зобов’язань, проблем немає. Але, якщо під час зустрічі Мудра чи Дубовик озвучували якісь прізвища чи побажання (наприклад, про призначення певних осіб на окремі суддівські посади) — проблеми є. Це незаконний вплив на рішення органів суддівського врядування, про який ці органи мали б повідомити.

Четверте — голосом, схожим на голос Мудрої, в одному з діалогів озвучено меседжі про те, що з корупцією не треба боротися, її треба «систематизувати та контролювати». Від людини, чиї повноваження передбачали розбудову в Україні системи верховенства права, — це звучить як вирок не лише їй, а самому існуванню посади профільного заступника Керівника ОП.

Проте це не лише конкретні слова, а й реальні дії, які дуже легко помітити, якщо уважно подивитися — укази Президента Зеленського про призначення суддів. Більшість указів останніх років — ІНДИВІДУАЛЬНІ. В часи Порошенка (та навіть Януковича) індивідуальні укази траплялися, але були скоріше винятком з правил. В часи Зеленського індивідуальні укази стали нормою.

Звісно, ніхто з ОП не ризикував у таких конкурсах, як Вищий антикорупційний суд. Судді, перевірені міжнародними експертами, цілком могли повідомити про пропозиції особистого спілкування з представниками ОП. Тому укази Президента щодо суддів ВАКС та його Апеляційної палати — колективні. Водночас подання ВРП щодо цих суддів надходили в різні періоди.

А от 13 указів Президента, підписаних щодо суддів першої та апеляційної інстанцій в один день із указами щодо суддів ВАКС, індивідуальні. І що ще більш цікаво, не всі подання про призначення були реалізовані в указах. Наприклад, у деяких апеляційних судах не підписано указів на 1–2 суддів. Що заважало призначити всіх? Можна спробувати списати це на неможливість обробити всі подання одночасно. Але є нюанс: непідписаними лишаються укази щодо суддів, подання щодо яких надходили до ОП першими.

Наприклад, ВРП розглядає кандидатів до якогось апеляційного суду протягом місяця, по мірі розгляду надсилає подання до ОП. І дивним чином виходить, що подання на останніх кандидатів реалізуються раніше, ніж на перших. Адміністративно-технічно це неможливо, оскільки документи обробляються по мірі надходження. Тож, щоб документ всередині ОП перестав рухатися, його треба зупинити в ручному режимі на якомусь з етапів за принципом «добіг/не добіг».

В одній із зафіксованих НАБУ розмов Микитась розповів, що знає, як Андрій Портнов «тримав» суддів: видавав чи не видавав укази про призначення. Тому він резюмував: «кто добєжал до нєйо, того випустіла, а кто не добєжал, тот бєжіт дальшє».

Інші записані розмови теж це підтверджують. Наприклад, розмова Микитася та Мудрої від 19 лютого.

Мудра: Кто тєбє так Горбасенко дался? Что он тєбє, подкупіть чтолі єго? 

Микитась: Да, єсть такоє, да, єсть такоє. Єсть. Я потом тєбє расскажу. Вася і Вадім сільно попросілі. Ну он сдєлал коє-что. Очень попросілі. Хорошо. 

Мудра: А можна как би мнє бил должен, а не Васє і Вадіму. 

Микитась: Можно. Так і єсть. Он тєбє і должен. Повєрь мнє. Он тєбє должєн… Он готов прийти і поклоніться, на колєні стать єщє готов. Я ж почєму тебя попросіл, чтоб ти єго позвала, і он єщє раз тебе поклялся в вєрності. 

Як пояснив прокурор САП, суддя Горбасенко мав намір перевестися в апеляційну інстанцію, а Мудра цьому сприяла.

Микитась: Ну во вторник, всьо нормально, она єго випустіт…Но пусть єйо не забиваєт как би. 

Астіон: Счітай, что ето раб єйо і наш с вамі вмєсте, только сігнал і он будєт всьо чьотко… 

Микитась: А он в апеляцію Києва ідьот? 

Астіон: Ну у нєго єсть там задача, у него там єдіномишлєнікі, он хочет глобально развіть связку Барсук і Хріпуна. Єто ж в наших же інтєрєсах. Ну будєт коордінірован. 

І ще в одній розмові Микитась повідомляє: «она пулом просто випускаєт, до вторніка, она пулом просто, говоріт: я ж нє могу одного только із пула випустіть, она что-то там дєржіт, чєловєк 30 дєржіт».

У вівторок, 24 лютого 2026 року, Президент Зеленський призначив 26 суддів. Серед них суддею Північного апеляційного господарського суду був призначений Павло Горбасенко. Виходячи з контексту, Мудра тримала укази на 30 суддів, а випустила — 26; четверо суддів до неї «не добігли».

Ще одна зафіксована розмова, варта уваги — на ній йдеться про те, що з Горбасенком у справах Микитася комунікував також попередник Мудрої — Андрій Смирнов.

Астіон: Андрюха утром поговорил с Горбасенко.

Микитась: Смирнова ти имеешь ввиду?

Астіон: Смирнов, да, поговорил с Горбасенко. У мєня єсть пєрвая існтанція і єта судья ілі кто?… Он пришєл к Паше Горбасенко і говоріт: Паша, смотрі єтот вопрос контрольний. Ти должен єтого нехорошєго чєловєка угомоніть… І Горбасєнко вваліл Бойко, но Бойко в данной сітуаціі питался мне помочь… А ми сейчас через Пашу отравнялі всє твоі вопроси. 

Тобто Смирнов, чия кримінальна справа розглядається у ВАКС, у вільний від судових засідань час продовжує «рєшать вопросікі бізнесменов» з суддями.

Не існує вибору з двох пігулок: обрав червону — корупція продовжилася. Обрав синю — пішла на завершення. Але деякі дієві механізми останніх років все ж таки існують.

Насамперед, попри складність та проблемність залучення міжнародних експертів в конкурси на ключові державні посади, альтернативи добору компетентних та доброчесних людей наразі просто немає.

Кількість депутатів, що мають підозри від НАБУ та САП, рахується десятками. Кількість суддів, адвокатів та прокурорів — десятками. Кількість топменеджерів виконавчої влади — десятками. Кількість чиновників ОП — вже теж десятками. І частина з них ще й намагалася поставити на ключові державні посади своїх людей.

Тож дозволити на цьому етапі роботу комісій без участі міжнародних експертів (чи делегованих міжнародними партнерами українських експертів) — це дозволити корупційним вертикалям відтворити самих себе і навіть розмножити свій вплив на новостворені органи.

Міжнародні експерти з правом вирішального голосу мають працювати в ключових комісіях щонайменше до моменту вступу України до Європейського Союзу.

Також дуже важливо зараз врегулювати терміни, на які мають поглиблюватися перевірки кандидатів. Оскільки молодим кандидатам, які зараз беруть участь у конкурсах, досить важко відшукувати підтверджуючі документи на майно батьків, отримане/придбане ще в 90-х, коли кандидат у кращому випадку ходив до школи, а в гіршому — лише народився. Молдова, наприклад, обмежила перевірку суддів до 12 попередніх років. І вважає, що цього достатньо. Україна може наслідувати цей досвід або встановити 15–18 попередніх років для кандидатів молодших за 45 років та 20–22 роки — для всіх, хто старший.

Друга, не менш важлива зміна: Офіс Президента має нарешті відмовитися від позиції заступника Керівника ОП по судах і завершити спроби впливу або використання суддів в своїх владних вертикалях.

Закон визначає, що Президент має призначати суддів протягом 30 днів після отримання від ВРП подання. На практиці це означає, що раз на місяць на підпис Президенту має заходити один указ, де вказані прізвища всіх суддів, чиї подання потрапили до ОП в попередні 30 днів. Для підготовки такого документа достатньо двох адекватних юристів.

Розробку та впровадження Стратегії реформування та розвитку судової влади варто залишити ВРП та ВС. Зрештою, саме вони, за Конституцією мають відповідні повноваження і щодо незалежності судової влади, і щодо єдності судової практики.

А коли Президент підійде до питання розробки нової мережі місцевих загальних судів, він може створити звичайну робочу групу, яка напрацює пропозиції та оформить їх у проєкт закону. Тим паче, що робити такі дії потрібно не щомісяця, а раз на 20–30 років. Потребу ж у ліквідації та створенні одного додаткового суду цілком здатна визначити ВРП та звернутися з такою пропозицією до Президента.

І тоді на міжнародних майданчиках Президент та Керівник його Офісу спокійно говоритимуть: ми не тиснемо на суди, лише вчасно призначаємо суддів та раз на квартал приводимо їх до присяги. Замість того, щоб виправдовуватися за профільних заступників, які вже більше шести років намагаються використовувати цю посаду у власних незаконних інтересах. І, як видно на прикладі Смирнова, навіть звільнення з посади не зупинило його корупційні зв’язки з суддями.

Почати можна прямо зараз — з підписання всіх указів, які лежать на підписі Президента від декількох тижнів до декількох років. Без сортування на «кошики» лояльних та нелояльних, без дзвінків головам апеляцій з питанням, кого з суддів варто притримати без указу, і без прохань про вирішення певних судових справ.

Третє — після завершення конкурсів до апеляційних судів та до найбільш навантажених судів першої інстанції, ВККС має зосередитися на завершенні кваліфікаційного оцінювання, яке тягнеться ще з 2017 року. Це потрібно, щоб ті судді першої інстанції, які вже майже 10 років вдало «петляють» від оцінювання, нарешті або його пройшли (чи не пройшли), або ж самостійно звільнилися з судової системи. Ймовірно, більшість суддів «Печери» звільниться сама, якщо розумітиме, що завтра їх таки чекає оцінювання, а не послуга «друзів» — у вигляді, скажімо, чергових «невідкладних» обшуків у ВККС.

Для будь-якої політичної влади цілком природно хотіти мати підконтрольні суди та ручних суддів. Тому що кожне її рішення має на певних етапах підтримати суд. Звідси і походять історії, коли до одних суддів приходять з проханнями та дають заробити «десяточку», а іншим купують хустинку у вигляді подарунка на день народження, щоб мати лояльного суддю для наступних кроків.

Єдині можливі «вікна» роз’єднання владної та судової вертикалей — це історії, які ми маємо сьогодні.

І тут вже вибір, по-перше, за судами: чи почнуть голови апеляційних та касаційних судів, члени ВККС та ВРП бігати до нових заступників/керівників департаментів, яких призначить Зеленський чи керівник ОП. По-друге, вибір за Зеленським, який має визначитися, чи є для нього майбутні вибори більш привабливим пряником, ніж нова спроба побудови корупційних зв’язків з судами через призначення нового заступника, або через Татарова, який усе ще працює в ОП. Тому що історія про рейдерство бізнесу з боку злочинної організації, куди входять чиновники Офісу Президента, — це історія про програш виборів, коли би вони не сталися. Незалежно від того, чи знав Президент, що крутили Мудра та Дубовик прямо перед його носом, чи ні. Адже для Президента компетентність та доброчесність — однаково важливі цінності.

Український інформаційний простір нагадує набір часових петель фільму «Тенет» Крістофера Нолана, де сюжет змінюється за сюжетом, не встигаючи завершитися. Зміна Уряду без пояснення суспільству причин для цього, нові призначення, протести, відсутність діалогу на усіх рівнях, інтерв’ю, політичні заяви, дискусія про вибори, корупційні скандали нашаровуються одне на одного з такою швидкістю, що окремі події майже втрачають власні контури або проходять непоміченими. Кожна нова історія здається визначальною для майбутнього країни на кілька днів, але потім її майже одразу витісняє наступна.

У цьому потоці дуже легко втратити відчуття опори: людський мозок просто не встигає опрацьовувати усю кількість інформації, відповідно — прагне до спрощення і шукає магічних пігулок. Тут і починається міфотворення. Не обов’язково як абсолютна вигадка. Радше як спосіб звести складні реалії до зрозумілого образу або набору образів, які дадуть відчуття порядку і стабільності. Так, замість низки причин з’являється одна. Конкретні прізвища, персоналізація підміняють інституції та здорові бюрократичні процеси. Замість низки складних багаторівневих процесів — одне рішення. Невизначеність заміняє наявність універсального рецепту або героя-рятівника. Це формує переконання, що саме ця людина нарешті переверне або виправить «систему», однієї структури достатньо, щоби, скажімо, побороти корупцію; конкретна реформа або ухвалений законопроєкт розв’яже проблему, яку роками не могли вирішити інші. У короткій перспективі така конструкція справді заспокоює, бо повертає відчуття, що хаос можна упорядкувати і пояснити. Наче десь існує шмат мотузки, за який достатньо потягнути, аби розплутати весь вузол.

Тільки от, на жаль, політична реальність майже ніколи не відповідає таким очікуванням. Роками в українській політиці змінюються прізвища, партії, гасла, структури, але значно рідше змінюються ролі, які ми пропонуємо їм зіграти. Чи то радше міфічний образ — батька, рятівника, який ми як суспільство невпинно шукаємо і водночас кожен розуміємо по-своєму. Чи то роль потужного господаря, сильного головнокомандувача, реформатора, переконливого активіста, ефективного менеджера, надійного волонтера, того, хто наведе порядок, покарає винних. І бажано, щоби усе разом — аби лише державна машина справно і стабільно працювала. Політичні фігури сезон за сезоном приміряють уже готові образи, а народ перевіряє, чи цього разу людина нарешті зможе відповідати очікуваному архетипу «ідеальності».

Знайти таке комбо майже неможливо. Тож, коли реальність не дотягує до очікуваного образу, ми часто несвідомо починаємо розбудовувати міф довкола. Приписуємо людині якості, яких вона ще не встигла проявити, структурі  — спроможність, якої вона не має, рішенням — наслідки, яких вони, можливо, й не можуть гарантувати або забезпечити. Поступово реальність поступається створеному міфу. Ми оцінюємо не те, що є перед нами, як те — чим воно мало б стати, аби задовольнити потребу в порядку, передбачуваності й відчутті, що ситуація контрольована. І що більшою є дистанція між цією конструкцією та реальністю, то різкішим, навіть болючим стає момент зіткнення очікувань з дійсністю. Особливо якщо в результаті кредит довіри не виправдано.

Одне рішення або позиція, які суперечать загальноприйнятим правилам переконанням або вподобанням — і суспільство змінює своє ставлення на 180 градусів та ставить під сумнів ледь не усе, що робила конкретна персона або структура раніше. Це відбувається не тому, що конкретне рішення не можна або не треба критикувати. Навпаки, політична зрілість саме і вимагає критики. Але якщо це обвалює всю попередню конструкцію, це свідчить, що ми вкладалися у міф, а не оцінювали реальний стан речей.

Сучасні політичні міфи сильні й водночас — надзвичайно крихкі. Тепер, щоб сформуватися, їм достатньо кількох схвалених більшістю рішень, вдалої публічної комунікації та репутації людини або структури, яка «нарешті робить інакше». І це не завжди продукт виключно суспільного уявлення. Міф про ефективного менеджера, мудрого управлінця чи прогресивну структуру може бути і свідомо сконструйованою маскою. Це швидкий спосіб здобути підтримку, довіру або політичний капітал для задоволення власних амбіцій та досягнення цілей, які нерідко йдуть врозріз із суспільними.

Водночас саме швидкість виникнення міфів і робить їх вразливими. Вони часто не витримують перевірки суперечностями, помилками, конфліктами інтересів і реальними межами впливу. Що більше ми ідеалізували образ, то сильніша спокуса пояснювати розбіжності з дійсністю так, аби його вберегти. Тому часом складно вловити, де саме міф починає розходитися з реальністю і чому. Іноді це справді honest mistake, відсутність очікуваних результатів через непередбачувані зовнішні фактори тощо. А іноді — тому що від початку за міфічною маскою ховалось щось геть протилежне.

Це ж стосується і політичних рішень. У режимі постійної нестабільності так і хочеться знайти просту відповідь, яка пояснить і вирішить більшість проблем. Скажімо, зміна Уряду може перезапустити державу. Або ж, що новий міністр — точно реформує цілу сферу. Мовляв, достатньо звільнити одну конкретну людину, і це зробить структуру незалежною. Або ж вибори як спосіб оновити владу і зняти суспільне напруження. Кожен із цих інструментів може бути необхідним у певних обставинах, але ризик криється там, де один із можливих інструментів перетворюється на панацею і стає частиною політичного міфотворення.

Особливо привабливими в такій ситуації здаються прості і універсальні рішення. На перший погляд вони дають відчуття ясності й контролю: якщо десь уже спрацював певний підхід або процедура, то достатньо його продублювати скрізь. Це формує міфічне уявлення про рішення, яке можна застосувати майже до всього, не надто зважаючи на відмінності середовищ, функцій, ресурсів, інституційної культури чи суспільно-політичного контексту. Але в політиці one size fits all майже ніколи не працює. Копіювання не гарантує результату, зазвичай ігнорує саме те, від чого залежить успіх: контекст.

Реальні рішення здебільшого менш привабливі, вони можуть бути складними, багаторівневими, повільними і політично непопулярними. До того ж не обіцяють швидкого ефекту і майже ніколи не вкладаються в одну красиву формулу. Особливо в українських реаліях, де на інституційні проблеми накладаються війна, брак ресурсів, законодавчі і безпекові обмеження, рішення рідко бувають лінійними.

Політичний міф тяжіє до великих образів, тоді як демократія тримається на дрібніших і часом навіть нудних деталях. На правилах призначення і звільнення. Парламентському контролі. Професійній державній службі. Незалежності органів, які можуть перевіряти тих, хто перебуває при владі, і водночас — робити це в межах встановлених правил і законодавства. На судах, які не мають залежати від владних інтересів. На дотриманні процедур. Інституційність взагалі нечасто виглядає яскраво і видовищно, бо її функція в тому, щоб бути опорою, за якої держава продовжує працювати попри людську недосконалість. Міцність цієї опори залежить в тому числі і від поваги одне до одного, вміння налагодити взаємодію, розподілити відповідальність і визнавати межі власних ролей.

Ми маємо поважати талант, правильність та кожного й кожну, кого нинішня система вичавила з державного управління. Такі люди — це штучний товар, і багато з них якраз були представниками когорти найкращих. Причиною тому стала їхня нелояльність до цієї системи. Водночас це наслідок нашої короткозорості, де ми як суспільство оцінюємо не завжди потрібний набір якостей та результатів, а медійні віяння чи підтримку тих чи інших активістьких груп, які, будьмо чесними, самі не є кришталевою сльозою. Нам всім доведеться визнати багато спільних помилок.

Власне, йдеться про просту річ: вміння визнавати компетентність і силу інших та пускати їх вперед, даючи можливості діяти, інколи навіть — поступаючись власним місцем. А для цього потрібні неабияка самодостатність, зрілість та етична рівновага.

Адже справжня стійкість — це не одне обличчя або прізвище. Це не одна точка, яка тримає усю державу, а каркас із багатьох опор. Його, без сумніву, створюють люди: військо і тил, урядовці і нардепи, громади, представники органів правопорядку, громадянського суспільства, журналісти, судді тощо. Водночас, щоби втримати ці опори за людьми мають стояти сильні інституції, правила, процедури. Саме це дасть системі змогу не сипатися щоразу, коли хтось помиляється, виявляється негідним своєї ролі або просто з неї випадає.

І що надійнішим є цей каркас, то менше потреби компенсувати нестабільність політичними міфами. Вони особливо легко приживаються там, де реальної опори бракує: тоді хочеться бодай у щось повірити як у єдину точку, яка все втримає. Поки ми підгодовуємо міфи своїми очікуваннями — вони існують. Тому корисно час від часу ставити запитання насамперед до себе самих. Наскільки моє ставлення взагалі є моїм, а не результатом чужих настроїв та інтерпретацій, впливу інформаційного середовища? Чи змінюю я свою позицію, коли з’являються нові факти? Чи навпаки — підганяю їх під уже готову картину? Чи відділяю я власну симпатію або неприязнь до людини від оцінки її дій?

Саме ця здатність критично осмислювати власні погляди і є частиною політичної зрілості. Вона починається, коли ми перестаємо потребувати міфів, щоб вірити в життєздатність власної держави, попри всю складність і травматичність реальності.

Війна зробила зброю частиною української реальності, з якою держава зобов’язана працювати. Ще до 24 лютого 2022 року за оцінками експертів, на руках у населення могло бути від 3 до 8 мільйонів одиниць нелегальної вогнепальної зброї. З того часу її кількість зросла: частина зброї потрапляє до рук цивільних внаслідок бойових дій. Після запуску в липні 2023 року державного реєстру зброї громадяни добровільно задекларували близько 22 тисяч одиниць, ще 20 тисяч — вилучила поліція. Однак це лише точкове реагування на проблему обігу зброї в Україні, яка в післявоєнний період загостриться. Ключове питання не в тому, чи буде зброя присутня в українському суспільстві, а чи зможе держава побудувати керовану й дієву архітектуру безпеки, врегульовану законом.

Це не лише внутрішнє завдання України, а й частина наших євроінтеграційних зобов’язань. 14 липня 2026 року Україні відкрили новий переговорний кластер 6 «Зовнішні зв’язки», який охоплює, зокрема, зовнішню політику, безпеку й оборону. Для воюючої країни це один із найбільш стратегічних напрямів, адже від нього безпосередньо залежать наша стійкість та обороноздатність.

У межах цього кластера ЄС очікує від України національної стратегії та плану дій із протидії незаконному обігу й володінню вогнепальною зброєю, боєприпасами та вибухівкою — із чіткими строками, фінансуванням і розподілом відповідальності між органами влади. Одним лише ухваленням відповідних документів не обійтися — Україна має продемонструвати конкретний прогрес у їх реалізації. Тобто ЄС чекає побудови нової системи, здатної реально контролювати зброю та пов’язані з нею ризики.

Україні недостатньо вирішити — дозволити чи заборонити зброю. Головний виклик у тому, як зробити її присутність контрольованою — щоб право на захист одних не конфліктувало з правом на життя інших, а свобода володіння не дорівнювала імунітету від правил і відповідальності.

Саме це має бути в основі нової державної політики. Закон про цивільну вогнепальну зброю — це необхідний, але тільки перший крок.

Поширеним є твердження, що зброя для цивільного населення в Україні заборонена. Це не зовсім відповідає дійсності. Цілком легально можна володіти вогнепальною мисливською (гладкоствольною та нарізною), травматичною, холодною (мисливські ножі, стилети, кинджали тощо) зброєю і газовими пістолетами. Спеціальний дозвіл навіть не потрібен, щоб бути власником пневматичної та окремих видів малокаліберної (калібром до 4 мм під патрон Флобера) зброї. Це передбачено наказом Міністерства внутрішніх справ.

На час дії воєнного стану законодавство також дозволяє цивільним особам отримати вогнепальну зброю або залишити у себе знайдену для відсічі та стримування збройної агресії Росії. Виняток становлять нарізні зразки калібром понад 12,7 мм, гладкоствольні — калібром 23 мм і більше, та зброя, яка закріплена за військовослужбовцями або представниками органів правопорядку або за допомогою якої вчинено злочин.

Усі дискусії точаться навколо можливості придбавати і носити короткоствольну стрілецьку зброю — пістолети і револьвери.

Повна заборона зброї, як і повний безконтрольний дозвіл на неї, — це крайнощі. Якщо цілковите обмеження такого права має стримувальний ефект для законослухняних громадян, то злочинці, які за визначенням є порушниками закону, шукатимуть можливості обійти правила або маніпулювати ними.

Прихильники повної заборони здебільшого апелюють до того, що загальна кількість насильницьких злочинів неодмінно зросте пропорційно до кількості одиниць зброї у цивільного населення. Але комплексних досліджень, які б встановлювали прямий зв’язок між цими даними, немає. Відсутня і єдина методологія, яка б дозволяла досліджувати ці питання регулярно та порівнювати результати в динаміці. Отже, немає обґрунтованих підстав стверджувати, що кількість зброї у цивільного населення погіршує криміногенну ситуацію в країні або робить громадський простір безпечнішим.

В умовах війни та у післявоєнний період повна заборона природно призведе до тінізації та зростання нелегального обігу вогнепальної зброї. За таких умов органам правопорядку буде складніше контролювати її та забезпечувати безпеку.

Завдання держави — побудувати систему правил, за яких право на зброю не створюватиме загроз для громадського порядку і не позбавлятиме інших людей відчуття безпеки. Законодавство про зброю для цивільного населення має бути збалансованим, а розширення прав, пов’язаних із нею, доцільно запроваджувати поступово з урахуванням поточної безпекової ситуації в державі.

Крім виконання згаданих вище вимог за кластером 6, контроль за обігом вогнепальної зброї також є частиною зобов’язань у межах розділу 24 «Юстиція, свобода та безпека» кластера 1 «Основи процесу вступу». Україна має вдосконалити правове регулювання обігу вогнепальної зброї, міжвідомчу взаємодію органів правопорядку і міжнародну співпрацю в цій сфері. Також необхідно привести у повну відповідність до acquis ЄС (Acquis (повністю — acquis communautaire) — це сукупність усіх чинних норм, законів, принципів, рішень, судової практики та зобов’язань Європейського Союзу, які є обов’язковими для держав-членів і країн-кандидатів на вступ — ред.) і міжнародного права кримінальну відповідальність за незаконний обіг зброї.

Одним лише ухваленням законів не обійтися. Україна має продемонструвати конкретний прогрес у їх впровадженні. Тобто ЄС чекає побудови нової архітектури безпеки, яка органічно впишеться у загальний європейський безпековий простір. Тож ці процеси будуть під постійною пильною увагою європейських партнерів протягом всього переговорного процесу щодо вступу України в ЄС.

У Євросоюзі загальні правила придбання та зберігання зброї цивільним населенням закріплені в Директиві (ЄС) 2021/555. Вона визначає категорії стрілецької зброї, яку можна законно придбавати, носити, використовувати, зокрема для полювання або спорту, правила маркування зброї, контролю за її обігом та переміщенням між державами Євросоюзу тощо.

Директива передбачає існування реєстру, за допомогою якого можна ідентифікувати і відстежити зброю. У державі має бути створена система регулювання діяльності її виробників, продавців і майстрів, включно з перевіркою на особисту і професійну доброчесність.

Ліцензію на придбання і володіння вогнепальною зброєю може отримати людина, яка має поважну причину, досягла визначеного віку і не становить загрози для себе та інших. Але недостатньо лише раз перевірити людину під час видачі дозволу. За європейськими правилами, його слід переглядати не рідше ніж раз на п’ять років. Тобто існує система запобіжників, яка не лише дає доступ до зброї, але й своєчасно реагує на ризики, якщо власник більше не відповідає встановленим критеріям.

Водночас Директива дозволяє державам-членам ЄС запроваджувати суворіші правила, ніж визначені нею.

У країнах Європи законодавче регулювання стрілецької зброї різниться від ліберального дозволу до жорстких обмежень. Здебільшого зброя дозволена як мисливське або спортивне знаряддя. Спільними є стандарти, зокрема щодо видів зброї, забороненої для цивільного населення, та зброї, на придбання чи носіння якої необхідна спеціальна ліцензія.

Наприклад, у Хорватії дозволено приховане носіння зброї за наявності спеціального дозволу. В Австрії закрите чи відкрите носіння зброї дозволено, але зброя не повинна викликати громадського занепокоєння. У Норвегії цивільне носіння зброї фактично заборонене, а для мисливства чи спорту її можна придбати в обмеженій кількості. Лише деякі країни на законодавчому рівні розглядають зброю як засіб безпеки, як от: Фінляндія, Чехія, Польща.

Універсального рецепту, як врегулювати обіг зброї і повністю убезпечити суспільство від неї, не існує. Кожна держава напрацьовує власні механізми та процедури, враховуючи національний контекст. У будь-якому разі йдеться про формування спільної безпекової архітектури для всіх європейських країн, а не виключно надання права на зброю.

В Україні спроби ухвалити закон про зброю і дискусії навколо цього питання тривають не одне десятиліття, але досі не вдалося досягти консенсусу. За останні 30 років у Верховній Раді зареєстровано щонайменше 20 законопроєктів з цього питання. Кожна ініціатива спричиняла гострі обговорення, які в підсумку не призводили до законодавчого рішення.

Згідно з Дорожньою картою з верховенства права, закон про регулювання обігу зброї та посилення відповідальності за порушення у цій сфері необхідно ухвалити до IV кварталу 2026 року.

Законопроєкт № 5708, який зараз обговорюють, ухвалений у першому читанні напередодні повномасштабного вторгнення. Він частково враховує європейські вимоги, однак він потребує доопрацювання, щоб система була ефективнішою і виключала ризики та лазівки для недобросовісного набуття права на зброю. Також проєкт закону не дає чітких відповідей щодо окремих процедур отримання посвідчення власника зброї, правил її носіння та визначення зон, куди буде заборонено заходити зі зброєю.

Закон створить лише загальну рамку, яка без інституцій, ресурсів і щоденної практики не працюватиме. Після його ухвалення має розпочатися тривалий процес імплементації: формування інфраструктури і системи взаємодії органів влади, зброярського бізнесу та власників зброї, проведення інформаційних кампаній, підвищення спроможності держави відстежувати її обіг, вчасно виявляти ризики й попереджати насильницькі злочини тощо.

Процедура отримання дозволу на зброю та контроль за нею мають бути убезпечені від корупційних лазівок. Паралельно має відбуватися робота із суспільним сприйняттям: проведення інформаційних кампаній, навчання безпечному й відповідальному поводженню зі зброю.

Власники зброї та особи, які бажають її придбати, мають ставитися до неї не лише як до інструменту захисту, а й джерела підвищеного ризику. Невід’ємними складниками відповідального поводження зі зброєю має стати навчання, зрозумілі процедури, регулярний контроль і невідворотність наслідків за порушення.

Питання обігу цивільної вогнепальної зброї не існують у вакуумі, зброя вже стала частиною нашого життя. Але без стійкої архітектури безпеки будь-які рішення про розширення права на неї будуть передчасними.

Перший рівень такої архітектури сформує закон про зброю. Другий — це системні зміни у суспільстві, за яких свобода і право на захист співіснують із контролем та відповідальністю.

Насамперед потрібно удосконалити і законодавчо закріпити вже існуючі правила, не підважуючи основ суспільної безпеки. А коли ця система буде налагоджена і відпрацьована, варто повернутися до дискусії про вільне носіння короткостволу.

Відомому зброяреві Семюелю Кольту приписують вислів: головна деталь будь-якої зброї — голова її власника. Відповідальне ставлення до зброї має стати основою нової реальності в Україні.

До першої річниці Уряду Юлії Свириденко залишалося п’ять днів. Замість публічної оцінки його роботи Президент Володимир Зеленський оголосив про зміну політичної стратегії та кадрові перестановки в Уряді. Уже наступного дня Прем’єр-міністерка подала до Верховної Ради заяву про відставку, після чого Парламент її підтримав. Це означає, що у відставку йде автоматично увесь склад Кабміну.

Причин таких змін суспільство так і не почуло. Залишається лише здогадуватися, чи впорався Уряд зі своїми завданнями, за якими критеріями його оцінювали. І висловлювати припущення про зміну державних пріоритетів або ж намагання врятувати репутацію та рейтинги…

Сюрпризом такі новини стали і для тих, хто має надати юридичної сили цим рішенням — народних депутатів. За їхніми словами, вони дізналися про оновлення Уряду із дописів Президента у соцмережах та медіа.

Ця історія вкотре підсвітила не лише брак комунікації між гілками влади, а й продемонструвала розрив між передбаченою законом роллю Парламенту та реальною практикою, у якій політична ініціатива концентрується навколо Президента.

Дотримання процедури і прозорість рішень — це спосіб зрозуміти, хто, як і чому ухвалив рішення і хто нестиме за нього відповідальність. Від того, як відбуваються кадрові зміни, зокрема в Уряді, залежить не лише довіра до нових призначень, а й здатність держави ефективно працювати навіть після зміни людей. Розбираємо, про що свідчать ці процеси, і які наслідки вони можуть мати для держави.

Президент України не може одноосібно найняти або звільнити Кабінет Міністрів. Прем’єр-міністра, міністрів оборони та закордонних справ призначає Верховна Рада за поданням Глави держави. Інших членів Уряду — за поданням Прем’єра.

Уряд відповідальний перед Президентом і Парламентом, але підконтрольний і підзвітний саме Верховній Раді. Саме вона мала б оцінювати Уряд не лише в день його відставки. Протягом усієї роботи Кабміну депутати повинні перевіряти виконання зобов’язань, заслуховувати міністрів, аналізувати рішення, вимагати пояснень тощо. І зрештою — робити висновок, чи справляється виконавча влада зі своїми завданнями.

Тобто за належного парламентського контролю оцінювати Кабмін мали б не у закритому колі політичного керівництва. Це мали б робити якраз народні депутати.

Але це складно робити у системі, де ключовим центром ухвалення рішень є Президент — як у сприйнятті урядовців, так і часто самих нардепів. У такій конфігурації питання підзвітності відкрите: навіщо звітувати перед Парламентом, якщо фактично не він визначає твою міністерську долю? І хоча інструменти парламентського контролю існують, на практиці вони не забезпечують відповідальність Уряду перед Верховною Радою.

У результаті суспільство отримує політичний вердикт — без публічного аналізу роботи Кабміну, чітких висновків і пояснення, що саме має змінитися з приходом нового складу.

Водночас проблем не лише в тому, що депутати не оцінюють Уряд системно. Їх можуть усунути й від вироблення кадрових рішень, які згодом вони мали б підтримати власними голосами.

За законом Уряд формують за участі Президента, Верховної Ради і кандидата на посаду Прем’єра. Неформальні перемовини — звична частина демократичного процесу. Проблема зʼявляється, коли вони повністю підміняють змістовну і відкриту процедуру, а Парламент стає лише технічним виконавцем рішення, ухваленого в іншому місці.

Наразі невідомо, чи відбувалися консультації з парламентськими комітетами до оголошення про перестановки, і хто готував перелік кандидатів. Відкритим також залишається питання: чи ділили між собою Президент, майбутній Прем’єр і парламентська більшість право пропонувати людей на посади і як вони це робили?

Судячи з публічних і кулуарних реакцій, депутати не отримали пояснень щодо причин кадрових змін в Уряді. Це робить парламентарів заручниками ситуації, а згодом і відповідальними перед суспільством за кадрові перестановки, на які вони мали обмежений вплив або не мали його взагалі. Адже їхні голоси перетворюють ініціативу Президента на рішення про призначення.

Підтримка запропонованих Президентом кадрових змін стане неформальним вотумом довіри президентській стратегії. Водночас відповідальність за проголосоване неможливо повністю перекласти на Президента і його команду.

Символічно, що відставка Свириденко співпала з закінченням річного терміну її роботи, аналогу річного імунітету від відставки, якби Програму ухвалили. Тож навіть якби влада вирішила пояснити відставку результатами роботи Уряду Свириденко, виникла б інша проблема: за якими документами оцінювати його роботу?

Свою Програму діяльності цей склад Кабміну подав до Верховної Ради у вересні 2025 року. Її так і не схвалили. Відповідно, немає затверджених Парламентом цілей, за якими можна оцінювати ефективність Уряду.

Звісно, можна проаналізувати плани пріоритетних дій, державний бюджет, виконання міжнародних зобов’язань, підготовлені законопроєкти і публічні обіцянки. Але підґрунтям такої оцінки стануть здебільшого публічні обіцянки, які не мають обов’язкового характеру та не встановлюють відповідальних.

Без схваленої Програми відставка Уряду не завершує повноцінного циклу відповідальності. Уряд просто змінюється. Але суспільство не бачить прогалин, які потрібно залатати. Вони губляться між припущеннями і чутками.

Тому першочерговим завданням нового Кабміну має стати підготовка повноцінної Програми діяльності з вимірюваними цілями, строками та відповідальними органами. Її потрібно публічно представити і вчасно подати до Верховної Ради. Схвалення Програми діяльності дасть новому Уряду річний імунітет від відставки, а депутатам і суспільству — розуміння, за що саме Кабмін відповідає і за якими критеріями його оцінюватимуть.

Асиметрія впливу і відповідальності — лише одна сторона кадрового перезапуску. Інша — його ціна для системи державного управління.

Кадрові перестановки в Україні регулярно супроводжуються зміною самої архітектури виконавчої влади. Міністерства об’єднують, розділяють, перейменовують, а їхні функції передають від одного органу до іншого.

Оголосити таке рішення можна за один день, однак його втілення триває місяцями. Як правило це триває півроку. У цей час міністерство працює, але значна частина його ресурсів йде на відновлення і налагодження процесів.

Міністерство національної єдності є гарним прикладом поганої управлінської практики у вигляді міністерства-піврічки. У той час коли ресурси України обмежені, було витрачено чимало ресурсів на безрезультативний експеримент.

Реорганізація потребує нового положення про міністерство, розподілу функцій, сфер відповідальності, працівників, бюджетів тощо. Частину рішень доводиться заново погоджувати з іншими органами.

Тож частина першого року нового Уряду знову може піти не на реалізацію політики, а на внутрішню перебудову. Навіть компетентна команда не здатна миттєво компенсувати втрачений час, розірвані робочі зв’язки та необхідність повторно налагодити процеси. І що складнішим є чергове переформатування, то важливішою стає належна передача справ від попереднього Уряду наступникам.

Від її якості залежить, чи зможе новий Кабмін продовжити вже розпочату роботу, чи знову витрачатиме місяці на відтворення контексту, перегляд опрацьованих рішень і формування власних команд. Саме тому справжня спадщина Уряду — це не лише перелік успіхів і провалів або фінальний допис Прем’єра, а зрозуміла картина того, у якому стані держава передає ключові напрями політики новому керівництву.

Одним з інструментів такої передачі можуть бути перехідні книги для нового Прем’єра та кожного міністра. Вони мали б фіксувати поточний стан справ, критичні строки для виконання зобов’язань, законопроєкти і підзаконні акти в роботі, можливі ризики тощо. Окремо потрібно позначити процеси, які не можна зупиняти через зміну керівництва, та рішення, які не можна відкладати.

В Україні вже була спроба запровадження такої практики, яка, на жаль, не прижилася. Як інструмент належного врядування вона дає змогу не втратити пам’ять разом зі зміною керівника, а Парламенту — оцінити, чи запропоновані новим Кабміном заходи — новаторська ініціатива, а що — продовження роботи, розпочатої попередниками.

Зміна Уряду змусить частину урядових законопроєктів почати парламентський шлях заново. Йдеться про усі 142 проєкти законів (підраховано на основі відкритих даних), внесені Кабміном Свириденко і не прийняті за основу в першому читанні. Для Парламенту це означає фактично новий цикл роботи: розгляд на комітетах, підготовка висновків і ще одне перше читання.

Попередня робота не зникає повністю, але повторне проходження процедури потребуватиме часу. Це може сповільнити низку процесів, від яких часто залежить виконання євроінтеграційних зобов’язань і отримання міжнародної фінансової підтримки України. Тож у процесі кадрових перестановок важливо зберегти ще й спроможність щодня виконувати сотні пов’язаних між собою завдань без постійного повернення до місця, звідки починали.

Кадрові перестановки іноді справді потрібні. Структуру виконавчої влади є сенс переглядати, якщо вона не дає результату. Але будь-яке таке рішення має свою ціну: час, ресурси, втрата темпу виконання міжнародних зобов’язань, повторне налагодження процесів і ризик нових криз.

Під час війни цих ресурсів у нас обмаль. Тому будь-які політичні рішення варто оцінювати не лише крізь призму політичної доцільності або ж задля задоволення власних політичних амбіцій, але й з погляду реалістичності їх впровадження.

Навіть найкраща мета не звільняє владу від обов’язку пояснити суспільству причини кадрових рішень, те, якою буде державна політика після зміни людей і що забезпечуватиме її сталість, а також від проходження визначеної законом процедури. Адже йдеться не лише про стабільність державних інституцій, а й про довіру до влади і здатність країни рухатися вперед без чергового повернення до початкової точки.

Але якщо ми вже в ній — на етапі формування нового Уряду, то хоч цього разу треба спробувати зробити все правильно, з Програмою діяльності та без кардинальної перетасовки міністерств. Так новий Кабмін, можливо, уникне долі свого попередника.

Реформа децентралізації в Україні почалася ще у 2014 році. Тоді новостворені громади отримали нові повноваження та джерела доходів для місцевих бюджетів. Однак посилення фінансових можливостей не супроводжувалося побудовою зрозумілої системи інституційних змін — розподілу функцій і відповідальності. Законодавчо межу між повноваженнями центральної влади та громади, району чи області так і не було встановлено. Створення нової владної вертикалі з тимчасових військових адміністрацій під час повномасштабної війни ще більше загострило цю проблему.

Розвʼязати її та роз’яснити, хто за що відповідає, мав би закон про розмежування повноважень між рівнями публічного врядування. Однак його так і не ухвалили, хоча відповідно до вимог Ukraine Facility мали зробити це ще наприкінці березня 2026 року. 

Щобільше — від того, наскільки чітко держава визначає відповідальність різних рівнів влади, залежить не лише подальший розвиток реформи децентралізації, а й виконання частини євроінтеграційних зобов’язань України. Тому обговорення довкола законопроєкту № 14412 «Про засади розмежування та розподілу повноважень між рівнями публічного врядування» перестало бути виключно внутрішньою дискусією про архітектуру влади. Із відкриттям першого кластера «Основи» це питання стає частиною ширшого завдання — адаптації українського законодавства до європейських стандартів та виконання зобов’язань, які супроводжуватимуть переговорний процес.

В основі європейської системи місцевого самоврядування лежить простий принцип: рішення мають ухвалюватися якомога ближче до людини. У праві ЄС це називають субсидіарністю. Наприклад, Європейська хартія місцевого самоврядування надає громадам у межах закону самостійно визначати способи виконання своїх повноважень. Натомість система місцевого самоврядування в Україні, попри декларовану відданість європейським принципам, все ще значною мірою перебуває під впливом централізованих управлінських практик і погано розмежованих повноважень, що обмежує спроможність громад. 

Частково змінити це має законопроєкт № 14412. Він задає рамку для подальших змін: класифікує повноваження та запроваджує правила їх розподілу між державою, областями, районами та громадами. Остаточно визначити компетенції має інший спеціальний закон спільно зі змінами ще понад 150 чинних законів і нормативно-правових актів.

Законопроєкт № 14412 мав би наблизити систему до моделі, за якої громади здійснюють свої функції без втручання держави, отримуючи при цьому фінансування як з держбюджету, так і в результаті реалізації власних повноважень. Йдеться, наприклад, про будівництво шкіл, лікарень, спортивних закладів тощо. Це покращить якість публічних послуг для громадян і зменшить кількість конфліктів між органами місцевого самоврядування та місцевими органами виконавчої влади.

Здавалося б, законопроєкт № 14412 має розв’язати проблему, яка роками залишалася нерозв’язаною: визначити, хто і за що відповідає в системі публічного врядування. Однак у теперішній редакції проєкт закону створює ризики. Окремі його положення можуть розширити можливості центральної влади впливати на те, як органи місцевого самоврядування реалізують свої повноваження. А самостійність громад — поставити під загрозу. Це суперечить самій логіці децентралізації, яка передбачає передачу не лише ресурсів і відповідальності, а й свободи та можливості ухвалювати рішення на місцях.

Наприклад, у законопроєкті № 14412 є пропозиція, яка суперечить Конституції, визначати частину компетенцій органів місцевого самоврядування підзаконними актами, а не законами. Це дасть змогу Уряду або іншим органам виконавчої влади змінювати правила без проходження повноцінної парламентської процедури. Як-от, громада впроваджує нововведення, маючи на це формальні повноваження. Але Кабмін змінює порядок реалізації через підзаконний акт, тому рішення доводиться переглядати або відкладати. Для мешканців громади це виглядає просто: обіцяне не було виконано, і воно не запрацювало вчасно.

Водночас у проєкті закону № 14412 є пропозиція дозволити законом визначати, як саме органи місцевого самоврядування мають виконувати надані їм повноваження та функції. Це не лише суперечить Європейській хартії місцевого самоврядування, яка надає громадам самостійність у цих питаннях, а й нівелює саму сутність самоврядування. Наприклад, якщо громаді доручено утримувати місцеві дороги, вона сама (а не закон) має вирішувати, як це робити: створити комунальне підприємство, наймати підрядників чи поєднати різні підходи.

Окрім того, у законопроєкті з’являються «факультативні повноваження», які виконавча влада може «спускати» виконавчим органам рад на «договірних засадах». Тільки от незрозуміло, хто відповідатиме за ці завдання і звідки їх фінансуватимуть. Це суперечить і Конституції, і постанові Кабінету Міністрів № 1748. Та й взагалі не властиве європейському праву. 

На додачу до всього іншого, проєкт закону № 14412 передбачає обмежений судовий контроль — тобто у разі втручання інших органів влади, громади фактично не зможуть захистити себе. Тож частина питань, які вони сьогодні вирішують (дозволи, довідки, погодження, встановлення ставок місцевих зборів — податку на майно, туристичного збору, збору за паркування транспортних засобів та надання пільг), може залишитися в їхній компетенції лише формально — без реальної можливості ефективно їх реалізовувати або відстояти в суді. 

Ухвалення законопроєкту № 14412 у поточній редакції може порушити баланс гілок влади, створити конфлікт між Парламентом та Урядом щодо моделі публічного врядування, сповільнити євроінтеграцію, а на додачу — призвести у подальшому до визнання закону неконституційним. 

І поки Україна намагається відповісти на питання, хто за що відповідає, законопроєкт, який має це зробити — ризикує знову залишити громади залежними від центру. Натомість нові правила розподілу повноважень мають не відтворювати посткомуністичну централізовану модель, а відповідати європейським практикам. Відповідно — сприяти переходу до системи, у якій громади є не безініціативними виконавцями рішень центральної влади, а повноцінними учасниками публічного управління у межах, визначених законом.

В Україні постать Генерального прокурора вважається однією з найбільш політично конʼюнктурних. Питання щодо призначень, повноважень та браку незалежності виникали чи не в кожного, хто обіймав цю посаду.

На адресу Генпрокурорів завжди лунає багато закидів — щодо відсутності професійного досвіду, політичної заангажованості, переслідування активістів та навіть участі у спробі ліквідувати незалежність антикорупційних органів у липні 2025 року. Ніде правди діти: Генпрокурорів в Україні часто призначали з-поміж політиків, некомпетентних осіб або людей з сумнівною репутацією. Чи все одночасно?

Можливість дострокового припинення повноважень не гарантує посаді Генпрокурора достатньої незалежності. Достатньо резолюції недовіри, підтриманої більшістю народних депутатів (226 голосів), щоб Генпрокурор втратив посаду. Це робить його заручником політичних сил та уможливлює тиск на нього під час перебування на посаді.

Європейська комісія відзначає заполітизованість процедури призначення і звільнення Генерального прокурора. І вимагає прозорого та обʼєктивного процесу із урахуванням думки самих прокурорів.

Нині активно говорять про впровадження конкурсу на цю посаду — 22 червня 2026 року зʼявився відповідний законопроєкт № 15343. Водночас Україна обмежена в радикальності законодавчих змін, адже під час воєнного стану не можна вносити зміни до Засадничого Закону.

Якщо окремі елементи обраної моделі будуть визнані неконституційними, то це поставить під сумнів можливість її подальшого втілення. Лабораторія законодавчих ініціатив (ЛЗІ) оцінила, як можуть відбуватися ці процеси в українській реальності.

Тож, чи реально знизити політизацію посади Генпрокурора під час війни і як? Як виконати цю вимогу Єврокомісії зараз та зробити процедуру ще кращою по завершенню воєнного стану? Розбираємо у матеріалі.

За Конституцією, Президент призначає та звільняє з посади Генпрокурора за згодою Верховної Ради. Водночас процедура призначення не передбачає прозорого добору, попереднього оцінювання професійної компетентності кандидата або участі органів прокурорського самоврядування у проведенні конкурсу на меритократичних засадах. Повна свобода розсуду Президента, кого номінувати на посаду Генпрокурора, підвищує ризики політичної залежності кандидатів.

Звільнити ж Генпрокурора можуть або за порушення закону (професійний критерій), або ж за політичним — через висловлення недовіри. Перший насправді не працює, бо всі спроби притягнути прокурора до дисциплінарної відповідальності закінчилися нічим. Залишається висловлення недовіри Генеральному прокурору з боку політичних сил, що може бути прямим наслідком його зусиль у боротьбі з політичною корупцією та економічними злочинами, учасниками яких можуть бути самі депутати. Відповідно, це стає елементом політичного тиску, що неодноразово призводило до того, що Генпрокурор подавав заяву про дострокове припинення повноважень превентивно, за власним бажанням. Тому ще у 2014 році Венеційська комісія радила «скасувати вотум недовіри Генеральному прокурору».

На перший погляд, конкурсна процедура добору Генерального прокурора здається одним із можливих механізмів для посилення незалежності прокуратури, зниження політичного впливу на цю посаду та підвищення суспільної довіри до органів прокуратури.

Уряд ідею конкурсу не підтримує. Адже прокуратура — не орган виконавчої влади, а Генпрокурор не член Уряду, якого призначають за політичним критерієм. Це частина політичної системи. З огляду на те, що це звужує свободу розсуду, кого призначати Генпрокурором для Президента та Парламенту, то вони, ймовірно, теж будуть проти такого рішення.

Водночас ключовий лімітуючий фактор тут — конституційність такого кроку. Адже його проведення передбачає внесення змін у Конституцію, що неможливо зробити в умовах воєнного стану.

Засадничий Закон чітко встановлює, що наразі призначення Генпрокурора — це виключне повноваження Президента та Парламенту. Тобто жоден конкурс, жодні консультації чи інший формат призначення наразі неможливі.

На користь неконституційності існує стільки ж аргументів, скільки й на користь конституційності. Проте мало хто готовий пропонувати Парламенту підтримати ризиковану законодавчу ініціативу, яку невдовзі Конституційний Суд України (КСУ) визнає такою, що не відповідає Конституції.

На мою думку, КСУ все ж звернеться до цільового тлумачення. Тобто скаже, що оскільки призначення і звільнення Генпрокурора не змінилися навіть після того, як прокуратура стала частиною системи правосуддя у 2016 році, то й наміру такого у законодавця не було. Суддям впровадили конкурс, а Генпрокурору — ні. Відповідно, прийде до висновку, що будь-яке звуження повноважень двоєдиного субʼєкта призначення (тобто Президента і Верховної Ради) матиме неконституційний характер. Тож повноваження Президента щодо призначень суддів і Генерального прокурора є частиною системи стримувань і противаг, яка, зокрема, забезпечує верховенство права.

Частково знизити політизацію призначення і звільнення Генпрокурора під час війни, а отже — виконати вимогу Єврокомісії, можна вже у 2026 році. Спершу дочекатися висновку Венеційської комісії, згаданого в євроінтеграційних зобовʼязаннях.

Важливо, щоби підтримана законодавча ініціатива не містила ризиків, які згодом можуть призвести до визнання цієї процедури неконституційною. Саме тому неминуче маємо говорити про перехідну модель, яка буде компромісом, а не ідеальним баченням. А вже після припинення або скасування воєнного стану у народних депутатів буде значно ширший набір опцій, проте невідомо, коли це станеться.

Тимчасовим рішенням може стати процедура, за якої Президент перед внесенням кандидатури Генерального прокурора обов’язково звертається до Ради прокурорів України за висновком щодо цього кандидата. Але для цього потрібна справді незалежна Рада прокурорів України. Трансформацію та посилення інституційної незалежності РПУ на законодавчому рівні наприкінці 2026 року передбачає Дорожня карта з питань верховенства права. Це має відбутися через повне відокремлення від Офісу Генпрокурора, перегляд функцій та форматів роботи її членів, виокремлення в окрему юридичну особу, забезпечення власним секретаріатом тощо.

Чи буде такий висновок обовʼязковим до врахування? Законодавчо — ні, адже без конституційних змін свободу розсуду Президента і Парламенту неможливо обмежити. Тож в перехідному варіанті це буде питанням політичної традиції. Водночас це точно підвищить прозорість і довіру до процесу, продемонструє критерії, за якими Президент номінує кандидата, а самоврядний орган надає зважену оцінку. Публічність цього процесу зменшить політизованість процесу призначення Генпрокурора.

Після війни, коли можна буде змінити Конституцію України, такий висновок стане обовʼязковим, а сама Рада прокурорів України зможе проводити конкурс або застосовувати будь-яку процедуру на власний розсуд. Наприклад, через конкурс або обрання найкращого з-поміж прокурорів на основі наперед визначених критеріїв, зокрема доброчесності.

Без внесення змін до Конституції звільнення Генпрокурора може відбуватися із залученням тимчасової слідчої комісії (ТСК) Верховної Ради. Завданням ТСК є здійснення парламентського контролю шляхом розслідування питань, що становлять суспільний інтерес. Тож логічно, щоб народні депутати у межах комісії розглядали питання невиконання Генпрокурором своїх функцій і завдань, які виходять за межі вчинення кримінального правопорушення, дисциплінарного проступку чи появи підстав, несумісних із зайняттям посади.

Після ж воєнного стану можна вести розмову про повне скасування політичного порядку звільнення (відставки) Генпрокурора — тобто висловлення недовіри. Законодавчо варто зберегти лише професійний критерій як підставу для звільнення. Йдеться про вчинення кримінального правопорушення, дисциплінарні проступки тощо.

Європейські партнери не вимагають конкурсів, залучення міжнародних експертів або ж прибрати посаду Генпрокурора як предмет політики. Натомість йдеться про те, щоб зробити процедури його призначення і звільнення видимими і прозорими та залучити до їх проведення прокурорський корпус. Адже європейські стандарти у сфері прокуратури не встановлюють єдиної обов’язкової моделі призначення генерального прокурора — вони враховують якість процедури, професійність кандидатів і мінімізацію політичного впливу.

Тож не варто ризикувати та впроваджувати потенційно неконституційні механізми добору та звільнення, обґрунтовуючи це бажанням відкритості. Можливості для оновлення процедур існують — як-от модель із залученням інституційно посиленої Ради прокурорів. Фокусуватися варто на реалістичних механізмах, які уможливлять конституційно прийнятний результат і зміни вже зараз, під час воєнного стану. Інакше прагнення деполітизувати посаду Генпрокурора так і залишатиметься на рівні амбітних декларацій, а не на рівні функціональних процедур. Тобто, заведе нас у політично неконструктивну суперечку, яка не матиме жодного результату.

15 червня Європейський Союз відкрив Україні перший і найскладніший переговорний кластер. Для нас це не лише визнання прогресу, здійсненого під час повномасштабного вторгнення, а й нагадування про обсяг «домашнього завдання», яке ще слід виконати на шляху до ЄС.

Подальший поступ держави у сфері євроінтеграції значною мірою залежить від спроможності Верховної Ради ухвалювати закони. Частина з них безпосередньо стосується траншів макрофінансової допомоги. Інша — стосується адаптації законодавства України до права ЄС. Тобто українські правила у певних сферах мають співпадати із тими, що у ЄС, зокрема — мати єдину термінологію, механізми та інструменти для реалізації наданих прав тощо.

План влади — амбітний: завершити адаптацію законодавства у 2027 році. Для цього потрібно розробити і ухвалити майже 300 нових євроінтеграційних законів. Це визначає Національна програма адаптації, яка має стати дороговказом Уряду, що і коли ухвалювати. Верховна Рада України загалом підтримує цей документ, але коли доходить до голосування — виникають проблеми.

Водночас в Україні немає сучасного рамкового закону у сфері європейської інтеграції. Закон України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу», ухвалений ще у 2004 році, з таким завданням не справляється. Він, хоча і визначає загальні підходи та інституційні механізми, не зазнав жодних змін, пов’язаних із процесом вступу України до Євросоюзу. Тобто, Парламент не розробив нових правил після надання Україні статусу кандидата в ЄС та початку перемовин. 

Таким чином, виник розрив між масштабом нових завдань та інструментами для їх виконання. Ухвалення нового сучасного закону, який би визначив, хто і за що відповідає у державній політиці у сфері європейської інтеграції, припинило б безкінечні пошуки народних депутатів свого місця у євроінтеграційному процесі та потенційно посилило б їх контроль над діяльністю Уряду. Після проголошення євроінтеграційного курсу на рівні Конституції у 2019 році було вдосталь часу, щоб врегулювати це питання, масштаби адаптації законодавства у межах якого є безпрецедентними.

Тож не дивно, що сьогодні як суспільство, так і самі депутати скептично налаштовані щодо ухвалення усіх євроінтеграційних законів до кінця 2027 року. За 2026 рік парламентарі проголосували всього вісім євроінтеграційних законів (якщо рахувати лише ті, які містять відповідну позначку у картці проєкту закону). Якщо збережуться темпи останнього року, то до ЄС ми можемо потрапити за 75 років.

Серед причин низької швидкості роботи у цьому напрямі й інституційна втома, і недосконалі урядові ініціативи, які депутати змушені доопрацьовувати уже в стінах парламенту. Народні обранці, здається, у цій ситуації відчувають себе у глухому куті. Можна або стати цапами-відбувайлами і проголосувати за неякісні закони та непопулярні рішення, або не голосувати взагалі, що ставить під ризик отримання Україною кредитних коштів та зриває графік адаптації. Водночас це питання не лише швидкості та кількості підтриманих законодавчих ініціатив. Важливою є якісна законодавча робота Парламенту, організація і планування цього процесу.

Схоже, у Верховній Раді немає єдиного бачення процедури ухвалення євроінтеграційних законів, яка б враховувала позиції усіх представлених політичних сил. Роль парламенту навіть самі нардепи бачать по-різному. Це підтвердила і реєстрація постанови про відкликання голови профільного комітету з питань євроінтеграції. Щоправда і її відкликали майже одразу після реєстрації.

Верховна Рада не спромоглася принаймні частково вирішити цю проблему через внесення змін до свого Регламенту про окрему процедуру ухвалення євроінтеграційних законопроєктів. Проєкт закону № 8242, який хоч і не мав на меті прискорення законодавчої процедури, пропонував посилення вимог до супровідних документів євроінтеграційних законопроєктів та більш ретельну оцінку відповідності євроінтеграційним зобов’язанням України. Зареєстрований ще у листопаді 2022 року, проєкт, хоч і був рекомендований комітетом, так і не був винесений на розгляд. Законопроєкти № 13653 та альтернативний до нього, які пропонують пришвидшену процедуру підготовки євроінтеграційних законопроєктів за рахунок скорочених строків їх підготовки до розгляду, не отримали навіть висновку комітету. Вони передбачають пріоритетне ухвалення євроінтеграційних законів фактично лише в одному читанні, якщо у парламентського комітету з євроінтеграції та Уряду немає зауважень. Для розгляду цих проєктів законів у парламенту, мабуть, немає політичної волі, незважаючи на задекларовану потребу та вже зареєстровані ініціативи. У підсумку — близько сотні євроінтеграційних проєктів чекають своєї черги у порядку денному.

Замість повноцінної окремої процедури розгляду євроінтеграційних законів у Верховній Раді обійшлися напівмірами у вигляді постанов, які зазвичай стосуються окремих питань і мають організаційний характер, тоді як закон формує цілісну нормативну рамку, яка врегульовує цілі сфери. 

Після надання Україні статусу кандидата на вступ ще у липні 2022 року Парламент ухвалив постанову № 2483-ІХ, яка спрямована на покращення законотворчого процесу. Вона визначає адаптацію українського законодавства до права ЄС одним із пріоритетів роботи Верховної Ради, а Уряд — основним ініціатором євроінтеграційних законопроєктів. Постанова запровадила проведення експертизи на відповідність праву ЄС проєктів законів до другого читання та зобов’язала парламентські комітети створити у своєму складі підкомітети з питань євроінтеграції. Результативність роботи останніх, щоправда, викликає сумніви. Цією постановою Верховна Рада також доручила Кабінету Міністрів забезпечити офіційні переклади актів законодавства ЄС і створення єдиної інформаційної бази з питань адаптації законодавства. Вона хоч і передбачила механізм євроінтеграційної перевірки проєктів законів, але точно не замінює повноцінну процедуру ухвалення законодавчих рішень, передбачену Регламентом Верховної Ради. 

На початку червня 2026 року депутати підтримали постанову № 4912-ІХ, яка має посилити взаємодію між виконавчою і законодавчою владою: народні депутати часто скаржилися, що Уряд не повідомляв про майбутні євроінтеграційні плани. Тому ця постанова — це, схоже, компроміс між Кабміном і парламентарями у намаганні збільшити залученість народних депутатів до цього процесу. Йдеться зокрема про «парламентську підтримку» Уряду у роботі над євроінтеграційними законопроєктами, а також частково — про врегулювання підзвітності урядовців перед Парламентом. 

Відповідно до постанови, Уряд має узгоджувати зміни до Національної програми адаптації законодавства до права ЄС із головою Верховної Ради або його заступником, враховуючи позиції профільного комітету, комітету з питань євроінтеграції та відповідної переговорної групи щодо конкретних розділів. Також Кабінет Міністрів повинен тісніше співпрацювати з ними, зокрема — інформувати про результати консультацій з Європейським Союзом. Постанова також зобов’язує Уряд щоквартально подавати звіти Верховній Раді про стан виконання Національної програми адаптації та про поточний стан переговорів про вступ у ЄС. Водночас такий звіт навряд розглядатимуть на пленарному засіданні Верховної Ради — такого обов’язку Уряду постанова № 4912-ІХ не передбачає. 

Без сумніву, ухвалення законів є виключним повноваженням Верховної Ради, і вона має право (не)врегульовувати свою діяльність на свій розсуд, враховуючи принцип парламентської автономії. Проте всі ці рішення залишаються фрагментарними. Фактично Парламент намагається пристосуватися до нових завдань через серію окремих точкових рішень. Проте роботи по євроінтеграційному треку тільки більшатиме, тому є потреба у комплексній законодавчій процедурі, яка враховувала б специфіку підготовки, розгляду та ухвалення євроінтеграційних законопроєктів. Це дає можливість охопити значно більший пул завдань і робити це системно, замість того, щоби марнувати час, намагаючись підлатати старі інструменти.

Успіх Парламенту за євроінтеграційним треком не повністю залежить від здатності натискати декілька кнопок. Народні депутати не мають ресурсу бюрократичної машини Уряду готувати постатейні таблиці та оцінки відповідності законопроєкту праву ЄС. Прогрес Верховної Ради також залежить від спроможності Кабміну готувати змістовно якісні тексти законопроєктів та лобіювати необхідність їх ухвалення — завдання, з яким Уряд поки не дуже справляється. Наприклад, план Кос-Качки, узгоджений ще у грудні 2025 року, поки не має жодного повністю виконаного пункту. 

Але лише Верховна Рада ухвалює закони, тому вона має бути найбільш зацікавлена у створенні умов для безперешкодного та швидкого ухвалення євроінтеграційних законів. У цьому їм би допомогла спеціальна євроінтеграційна законодавча процедура. Вона мала б визначати, що таке євроінтеграційні законопроєкти та встановлювати вимоги до їх супровідних документів (оцінок та таблиць відповідності праву ЄС). З іншого боку — парламентське прискорення не має допускати зловживань: потрібно визначити мінімально допустимий строк, достатній для опрацювання тексту законопроєкту народними депутатами та комітетами. 

Водночас досвід показує, що правил і процедур може бути недостатньо. Порушувати норми Регламенту — звична справа для Верховної Ради. Навіть сьогодні значна частина євроінтеграційних ініціатив все ще «застрягла» у комітетах, незважаючи на їх пріоритетність. Тому ефективність євроінтеграційного треку визначатиме не лише наявність спеціальної законодавчої процедури, але й бажання парламентарів її справді дотримуватися. Інакше амбітні цілі про вступ в ЄС у 2027 році так і залишаться черговими порожніми балачками.