Чутки про можливу відставку Руслана Кравченка з посади генерального прокурора з’явилися ще 12 грудня 2025 року. Однак тоді він поспішив це заперечити на особистій сторінці у Фейсбуці і пригрозив «я за кожним прийду особисто». 

Вже менше ніж за рік Кравченко написав заяву на звільнення на тлі корупційних скандалів в Офісі генпрокурора. Тепер її має підтримати Верховна Рада. Це доволі швидка кадрова розв’язка, але точно не вирішення головних проблем у прокуратурі — одній із складових трикутника правосуддя.

Йдеться не лише про конкретне кримінальне провадження чи людей, які в ньому фігурують. Операція Національного антикорупційного бюро (НАБУ) і Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (САП) «Карфаген» підсвітила значно глибшу інституційну проблему: за останній рік прокуратура як інституція стала ще більше залежати від того, хто саме сидить у кабінеті генерального прокурора.

Робота Руслана Кравченка від початку була об’єктом регулярної критики. Його пріоритети не відповідали викликам воєнного часу, євроінтеграційні реформи зупинилися, а подекуди — відкотилися, а у прокуратурі запанувало «ручне управління» і призначення некомпетентних осіб на керівні посади.

«Карфаген» у цьому сенсі — лише верхівка айсберга. Він показав, наскільки дорого державі коштує система, у якій кадрові рішення дедалі більше залежать від волі керівника й не ґрунтуються на професіоналізмі, а внутрішні запобіжники слабшають або й взагалі відсутні.

Тому після звільнення Руслана Кравченка Україні доведеться відповісти одразу на два питання. Хто стане наступним генпрокурором? І що робити із понівеченою за Кравченка системою, яку наступник успадкує? А що буде далі з Русланом Кравченком — ймовірно, відповість САП у нових матеріалах.

Курс прокуратури за Кравченка став зрозумілим майже одразу після його призначення. 24 червня 2025 року він одним підписом перекреслив річну роботу відомства та міжнародних експертів над пілотним проєктом з добору керівників прокуратур, що передбачав поступовий перехід до призначень на основі конкурсу. Кравченко скасував положення про кадровий резерв для керівних посад у прокуратурі, який був фактично на фінішній прямій. Звісно, резерв не вирішував усіх кадрових проблем. Водночас це мало допомогти поступово перейти від кулуарного пошуку кандидатів до прозорого відбору за чіткими критеріями професійності та доброчесності.

Показовою стала й історія з «фейковими» прокурорськими інвалідностями. Після призначення Руслан Кравченко пообіцяв розібратися зі скандалом, який у 2024 році коштував посади його попереднику Андрію Костіну. Замість кримінальних справ генпрокурор просто надіслав скарги до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів (КДКП) і чекав результату. Не дивно, що такий крок не дав відповіді на головне питання — чи були статуси інвалідності отримані незаконно. Тому прокурори дотепер не зазнали кримінальної відповідальності, заледве дисциплінарної (80% дисциплінарних справ просто закрили, а прокурори і надалі отримують виплати). Дехто втратив керівну посаду й залишився працювати рядовим прокурором. Щобільше — деякі з них навіть повертають собі інвалідність через суд після сумнозвісного скандалу. Тобто Кравченко самоусунувся від проблеми, намагався перекласти відповідальність на незалежний орган, а безкарність прокурорів стала ще більш очевидною всім.

Далі прокуратура за Кравченка продовжила рухатися до ще більш «ручної» моделі управління. Ще на початку каденції він намагався обґрунтувати спрощення процедур призначення «кадровим голодом» у прокуратурі, який сам вигадав. Вже під час липневої атаки на антикорупційні органи у 2025 році Парламент ухвалив закон № 4555-IX, який скасовував процесуальну незалежність НАБУ і САП. Журналістські розслідування демонструють активну роль Кравченка в цьому — за це він отримав можливість додати свої бенефіти у вигляді скасування конкурсів на керівні посади в прокуратурі. Після протестів частину положень, які стосувалися НАБУ і САП, виправили. Але руйнівні зміни для прокуратури залишилися.

На час воєнного стану скасували конкурси — з серпня 2025 року на посади в Офіс генпрокурора або обласну прокуратуру можна взяти будь-кого з юридичною освітою. Процесуальні повноваження генпрокурора розширили, що додатково посилило його вплив на всіх прокурорів. Тобто він тепер може надавати вказівки напряму слідчому в обхід прокурора, який веде справу, і «витребувати» необхідні провадження для перевірки, що повністю зупиняє рух у межах провадження.

Все, що хотіли обмежити для НАБУ і САП — встановили для інших органів правопорядку та прокуратури. Тобто генпрокурор може втручатися у справи, наприклад, Бюро економічної безпеки і Нацполіції, для реалізації як своїх ідей, так і відстоювання інших політичних інтересів.

Інституційні реформи прокуратури — конкурс на керівні (не лише рядові) посади, посилення прокурорського самоврядування, випадковий розподіл кримінальних проваджень, нова система оцінювання і вдосконалення дисциплінарної процедури — за Кравченка фактично опинилися на паузі.

Натомість генпрокурор обрав собі пріоритетом захист прав дітей. Офіс генпрокурора почав залучати керівників обласних і окружних прокуратур до особистої підтримки обвинувачення у резонансних справах щодо вбивств і зґвалтувань дітей (розуміючи, що вони гірше обізнані зі справою ніж прокурори, які вели їх з самого початку), а прокуратура пропонувала ширші можливості для координації інших державних органів у сфері захисту дітей. Така практика, на думку фахівців, створювала два ризики: поступове повернення прокуратури до радянсько-тоталітарної логіки «загального нагляду», від якої Україна відмовлялася під час попередніх реформ, та підміну спеціалізованих ювенальних прокурорів адміністративними керівниками.

Україна ж тим часом втратила цілий рік у реформі прокуратури, щобільше — отримала гіршу стартову позицію для наступного генпрокурора. Відкат реформи — це пряма відповідальність Кравченка, яка дивує навіть європейських бюрократів. Адже на зустрічах з міжнародними партнерами він казав одне, а робив протилежне.

До серпня 2025 року стати прокурором можна було лише через конкурс у КДКП. Лише потім «рухатись вгору» в системі. Прокурори, які вже були в системі, пройшли таку атестацію. Тож взяти «свою» людину одразу в Офіс генпрокурора було неможливо, а провести його або її через конкурс — марудно. Саме цей складний вхід в професію і скасували законом № 4555-IX. Кравченко активно користувався можливостями, які це відкривало.

Зокрема, саме за новими правилами у серпні 2025 року до Офісу генпрокурора прийшов Сергій Кропива — колишній посадовець кіберполіції та заступник голови Одеської ОВА. Він отримав керівну посаду у Департаменті міжнародного співробітництва без відкритого конкурсу. Щобільше, ніколи до цього не був прокурором.

За оцінками експертів Лабораторії законодавчих ініціатив, за новими правилами до системи прийшло понад тисячу людей без конкурсного добору та попередньої конкурсної оцінки професійності й доброчесності. Кравченко вручну «перетасував» керівний склад прокуратури, погіршивши рівень управління.

Саме тому сьогодні вже недостатньо просто повернути старі правила. Тепер же доведеться одночасно змінювати і ще й управлінські практики та оцінювати кадрові рішення, ухвалені за останній рік.

Тому що Кравченко йде, а його люди лишаються, і саме вони керують прокуратурою. Саме вони значною мірою сформували публічний образ відомства останнього року. Але прокуратура — одна зі складових системи правосуддя, і Кравченко не є уособленням всіх прокурорів.

Криза чи політична турбулентність на рівні найвищого керівництва не має кидати тінь на інституцію загалом і на тисячі звичайних прокурорів, які сумлінно виконують свою роботу.

У системі залишається багато професійних і доброчесних фахівців. Водночас за часів Кравченка частина з них опинилася на маргінесі ухвалення управлінських рішень, а частина — взагалі залишила прокуратуру. Саме ці люди мають керувати прокуратурою, зокрема — входити до органів прокурорського самоврядування, які повинні розвиватися відповідно до європейських стандартів. У демократичній державі прокуратура — це не «правоохоронний орган» з чіткою вертикаллю виконавчої влади, а важлива частина системи правосуддя, яка гарантує певний рівень незалежності як суддям, так і прокурорам. Їхні рішення диктуються не керівниками, а правом. Водночас самоврядування децентралізує систему, мінімізує повноваження керівника прокуратури, включно з генпрокурором, та захищає прокурора від незаконного тиску, насамперед політичного.

Тому оцінювати весь інститут виключно через дії чи бездіяльність його очільника означає ігнорувати реальний стан справ і знецінювати роботу тих, хто продовжує забезпечувати справедливе правосуддя.

Щоб система працювала ефективно і була стійкою до будь-яких персоналій на посаді генпрокурора, критично важливо зосередитися на глибинних інституційних реформах.

Насамперед ідеться про скасування шкідливих положень закону № 4555-IX, повернення прозорого конкурсу в прокуратурах всіх рівнів. Прокурорський корпус має бути сформований за принципами професійності, доброчесності та меритократії, а не лояльності до керівництва. Крім того, фундаментом незалежної прокуратури має стати дієве прокурорське самоврядування. Його органи мають стати не номінальними придатками владної вертикалі, а справжнім колективним органом, який захищає процесуальну незалежність прокурорів від адміністративного тиску і забезпечує справедливість дисциплінарних процедур. А також зобов’язання перед ЄС нова система оцінювання, випадковий розподіл кримінальних проваджень, дисциплінарна процедура тощо.

Окремої уваги потребують і кадрові рішення останнього року. Законного способу звільнити призначених в цей період прокурорів немає. До керівників, які були призначені без конкурсних процедур, має бути підвищена увага як з боку прокурорських підрозділів внутрішнього контролю, так і з боку органів правопорядку загалом.

Із новим генеральним прокурором є ще одна проблема — час. Після відставки Андрія Костіна восени 2024 року президент ще вісім місяців шукав нового генпрокурора. І, як бачимо, — ці тривалі пошуки успішними назвати складно.

Такий перехідний період може повторитися. За законом у разі відсутності генерального прокурора його повноваження здійснює перший заступник, а якщо його немає — один із заступників.

Нині перша заступниця генпрокурора — Марія Вдовиченко, яка є на негласних записах операції «Карфаген», а, за інформацією журналістів,  готувала нову атаку на антикорупційні органи. 8 вересня Вдовиченко написала заяву на звільнення, тож за розподілом обовʼязків черга переходить до заступника генпрокурора Максима Крима.

Водночас призначити наступного кандидата за поточною закритою процедурою означатиме фактичне повернення в точку, з якої починалася історія Кравченка.

Тому Україні потрібне перехідне рішення. Його завдання значно простіше: не дозволити знову призначити некомпетентного і недоброчесного генпрокурора, поки нова постійна модель ще не встановлена.

Але чи може президент сам це зробити? Навряд — у цьому важливим є також голос профільної спільноти, підтримка і довіра представників професії, яким, власне, у подальшому з цією людиною працювати. Наявність їхньої оцінки дасть змогу суспільству побачити, хто є кандидатом, який у нього досвід, наскільки він доброчесний, що зробить процес більш чітким та прозорим, а довіру до нього — більшою. Тому президент мав би подати свої кандидатури для оцінки компетентності та доброчесності перед внесенням до Парламенту.

Одним із таких механізмів може бути попередня перевірка кандидатів чинною Етичною радою. Вона оцінює кандидатів до Вищої ради правосуддя (ВРП) за критеріями професійної етики та доброчесності. Етична рада складається із шести членів: трьох суддів або суддів у відставці, запропонованих Радою суддів, і трьох міжнародних експертів. Це готова інфраструктура із досвідом перевірки декларацій, репутаційних ризиків, професійної етики, інформації з державних реєстрів і відкритих джерел, яка працює з 2022 року.

У майбутньому цю роль має перебрати реформована Рада прокурорів або нова конкурсна процедура — залежно від того, яку модель після консультацій із Венеційською комісією обере Україна.

Тому залучення Етичної ради на цьому етапі — це міст до деполітизації процедури призначення генпрокурора. Це виграє нам більше часу для якісного реформування в подальшому.

Європейський Союз уже кілька років говорить Україні про потребу зниження політичного впливу на процедуру призначення генпрокурора. Європейська комісія чітко вимагає деполітизувати порядок добору та звільнення генерального прокурора і зробити його прозорим та заснованим на професійних якостях із залученням прокурорського корпусу.

Сьогодні в Україні існує кілька способів, як виконати ці вимоги ЄС. Один із них — відкритий конкурс із залученням міжнародних експертів. Відповідний законопроєкт № 15343 депутати зареєстрували у Парламенті у червні 2026 року.

Інша модель передбачає більшу участь професійного середовища та реформованої Ради прокурорів у попередньому оцінюванні кандидата. Лабораторія законодавчих ініціатив раніше детально аналізувала обидва підходи та їхні конституційні ризики, адже в умовах воєнного стану зміни до Конституції України неможливі.

Зараз проблема не в необхідності обрати між ними за кілька днів. А в тому, що жодна з цих моделей не запрацює одразу. Кожен варіант потребує ухвалення законодавчих змін, їхньо імплементації, формування і запуску необхідних органів та процедур й, зрештою, проведення самого добору.

Постійні правила і процедури потрібні на роки. Генеральний прокурор потрібен на вже.

У юристів є давній жарт про те, що «злочинність організована, а ти — ні». Події останніх декількох днів додають до цього жарту зовсім не смішну реальність про «систематизовану корупцію», яку в Офісі Президента хочуть як мінімум «контролювати», а ще краще — «очолювати». 

Саме такі меседжі зранку, 19 серпня, українці почули на чергових плівках про топкорупцію. Тоді Національне антикорупційне бюро (НАБУ) та Спеціалізована антикорупційна прокуратура (САП) розпочали спецоперацію «із викриття злочинної організації, що діяла під керівництвом чинних та колишніх народних депутатів України за участю високопосадовців Офісу Президента України та інших осіб». 

У подальші дві доби з’явилися відео із розшифровками записів розмов членів злочинної організації, серед яких прокурори САП назвали Максима Микитася (колишнього нардепа та бізнесмена, який очолював «Укрбуд», а нині має низку гучних кримінальних проваджень), Вадима Столара (чинного нардепа від забороненої ОПЗЖ та бізнесмена із давніми інтересами у київській нерухомості та девелопменті), Ірину Мудру, заступницю Керівника Офісу Президента України (березень 2024 – серпень 2026), яка до цього була заступницею Міністра юстиції України, Віктора Дубовика, Генерального директора Директорату з питань правової політики Офісу Президента (до 2024 року був керівником Офісу протидії рейдерству Міністерства юстиції України), низку посадовців АТ «Сенс Банк», а також низку менш відомих прізвищ (та менш високих посад). Звучали також прізвища окремих чиновників Міністерства юстиції.  

Оприлюднені плівки показали ймовірний вплив членів злочинної організації на Мінюст, суди, «Сенс Банк»; їхні схеми відмивання грошей та рейдерського захоплення компаній, які належать третім особам, використання для цього підроблених документів тощо. Все в дусі 90-х, але ми у 2026. Тому до перерахованого переліку додалися ще й хакери. 

Микитась, Мудра, Валентин Єлізаров (права рука Микитася) та Дубовик вже отримали запобіжні заходи у вигляді тримання під вартою з різними грошовими альтернативами застави — 30, 20, 20 і 7 млн грн відповідно. 

Правову оцінку оприлюднених плівок зробить Вищий антикорупційний суд в процесуальний спосіб. Натомість, з огляду на те, що з березня 2024 року Ірина Мудра та Віктор Дубовик відповідали в ОП за судову реформу, проаналізуємо, куди ж привели Україну ці діячі за два з половиною роки. А головне — що робити далі? 

У березні 2024 року після звільнення Президентом Андрія Смирнова, який обіймав посаду заступника Керівника Офісу Президента, на цю позицію призначили Ірину Мудру. Смирнов майже одразу отримав від НАБУ та САП підозру в незаконному збагаченні. Пізніше його кримінальне провадження розширили обвинуваченнями в легалізації незаконно набутих коштів та пропозиції хабара.

Підозра Мудрій вручена до звільнення з посади, що ставить ОП у дуже делікатне становище. Обидва заступники, які мали б боротися за верховенство права, тепер тестують інструменти кримінальної юстиції на власних прикладах. А ще мають можливість вітатися на сходах Вищого антикорупційного суду, як це недавно робили не менш відомі обвинувачені — Всеволод Князєв та Павло Вовк.

Однак у березні 2024 року було важко уявити на посаді профільного заступника Керівника ОП більш далеку від судової влади людину, ніж Мудра. Після Смирнова, який взагалі не займався судовою реформою, на такій посаді була потрібна фахова людина. Саме тому призначення Мудрої створювало напруження.

Водночас відсутність у неї знань та зв’язків у цій сфері давала надію і на відсутність судових вертикалей, які на загальнодержавному рівні вже намагалися створити Вовк, Смирнов, Князєв і частково Олег Татаров. А на регіональних рівнях має майже кожен голова апеляції.

Тож коли Мудра під час одного з її перших виступів розповіла про те, що сортує суддів на «кошики» — ті, які перевірені новими складами Вищої ради правосуддя (ВРП) та Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (ВККС), та ті, які залишилися у спадок від старих складів цих органів, судова система вибухнула. Це було очевидним порушенням гарантій суддівської незалежності, неприкритим втручанням політичного органу в процедуру призначення суддів та підтвердило кулуарну тезу про випадкову людину на цій посаді.

Те саме стосувалося і Віктора Дубовика. Однак саме вони мали розробити для судової влади нову Стратегію реформування, оскільки Стратегія попереднього періоду була провалена за всіма пунктами.

Тут варто зробити невеликий відступ та вчергове нагадати, що після внесення у 2016 році змін до Конституції щодо правосуддя у Президента майже не залишилося повноважень щодо судової влади. Є церемоніальна роль у призначенні суддів та приведенні їх до присяги. І Венеційська комісія декілька разів наголошувала, що роль має бути саме церемоніальною (без сортувань на «кошики» чи іншого втручання в повноваження ВРП).

Також Президент має повноваження призначати двох членів ВРП та вносити (після консультацій з ВРП) до Парламенту законопроєкти щодо створення, реорганізації та ліквідації судів. За часів президентства Зеленського ми вже маємо такі приклади — ліквідація сумновідомого Окружного адмінсуду Києва (ОАСК) та створення замість нього інших судів — один розглядатиме адміністративні справи киян, а ще два — топові справи щодо центральних органів виконавчої влади. До кожного з них зараз ВККС добирає нових суддів.

Однак історично, ще з часів попередніх Президентів в ОП, існує традиція визначати Стратегію реформування судової влади. Але якщо раніше це могло бути виправдане попередніми широкими повноваженнями Президента, то після реалізації конституційної реформи 2016 року (яка була доволі позитивно оцінена Радою Європи у її звіті 2019 року) розробляти Стратегії мала б Вища рада правосуддя (після консультацій з Верховним Судом). Адже саме ВРП є конституційним органом суддівського врядування, створеним за прикладом вищих судових рад, які існують в більшості країн, чий досвід реформування може бути корисним і в Україні.

Можливо, саме тому, коли Мудра та Дубовик почали працювати над черговим варіантом Стратегії реформування судової влади та конституційного судочинства, ситуація декілька разів заходила в глухий кут. Спершу — через слабкість, а часто хибність та шкідливість того, що пропонував перший варіант документа, що заставляло ОП і офіційно, і кулуарно звертатися до самої судової влади по допомогу в розробці обґрунтованих пропозицій необхідних змін. А в подальшому вже навіть досить притомний документ застряг на підписі у Президента на довгі півтора року без будь-якого пояснення, що саме в ньому не влаштовує Володимира Зеленського.

Після чергового провалу з підписанням указу Президента Мудра публічно озвучила, що незатвердження Стратегії не заважає її виконувати. Однак наразі не оприлюднений навіть той проєкт цього документа, який надавали Президенту. Тому досить складно виконувати те, чого не існує. Мають бути затверджені індикатори, строки, виконавці і все те, що і відрізняє піар реформи від самої реформи. Але щоб визначити всі ці показники, а головне — мати змогу контролювати індикатори реалізації реформи, необхідно мати реальні повноваження — чи то через законодавчу рамку, чи то через владну вертикаль. Як ми вже з’ясували, після реалізації реформи 2016 року повноважень у Президента (а відповідно і в ОП) майже немає. Тож залишається лише будувати владну вертикаль.

З урахуванням останніх подій стає зрозумілим, а чим саме займалися «реформатори» з боку ОП. По-перше, мали місце спроби поставити своїх людей на ключові державні посади. Однак, оскільки лава запасних в ОП давно відсутня, Віктор Дубовик особисто взяв участь у більшості конкурсів на топпосади, та через принциповість представників міжнародних партнерів (яких наразі в конкурсних комісіях різного складу по три особи) ніяких посад він не отримав.

По-друге, використовуючи свої посади, Мудра та Дубовик, ймовірно, намагалися впливати на окремі судові рішення. Прізвище судді Господарського суду міста Києва Сергія Стасюка, назване під час обрання запобіжного заходу Максиму Микитасю, виявилося далеко не останнім.

Вже під час обрання запобіжного заходу Валентину Єлізарову прозвучали прізвища суддів Павла Горбасенка (Північний апеляційний господарський суд), Романа Бойка, Сергія Наріжного та Анатолія Івченка (обидва — Господарський суд міста Києва), а також Ольги Кузьмишиної (Шостий апеляційний господарський суд).

Щоправда, якщо Стасюк, Бойко, Івченко, Наріжний та Горбасенко згадані в контексті вирішення конкретних справ, то Кузьмишиній «не купили хустинку», хоча вона запросила Мудру на святкування свого дня народження, де мали бути «всі голови судів».

При обранні запобіжного заходу Ірині Мудрій зачитували розмови Мудрої з Микитасем, де вона повідомляла, що «я єму сдєлала рєшєніє», «апеляцію плюсанулі полностью, ми помєнялі практіку банкротную». 

Згодом нас чекає з’ясування ще як мінімум прізвищ суддів Печерського райсуду Києва, більша частина з яких саботує кваліфоцінювання на відповідність займаним посадам. Спроби поточного складу ВККС провести його закінчилися обшуками з боку Державного бюро розслідувань (ДБР) і тиском на ВККС з боку Тимчасової слідчої комісії Сергія Власенка/Максима Бужанського.

Мали місце і обшуки в деяких судах, але оприлюднення цієї інформації — прерогатива НАБУ та САП.

По-третє, з власних джерел нам відомо про факти неформального спілкування Мудрої з деякими представниками ВРП та ВККС. Якщо йшлося про Стратегію реформування або строки виконання судовою владою якихось міжнародних зобов’язань, проблем немає. Але, якщо під час зустрічі Мудра чи Дубовик озвучували якісь прізвища чи побажання (наприклад, про призначення певних осіб на окремі суддівські посади) — проблеми є. Це незаконний вплив на рішення органів суддівського врядування, про який ці органи мали б повідомити.

Четверте — голосом, схожим на голос Мудрої, в одному з діалогів озвучено меседжі про те, що з корупцією не треба боротися, її треба «систематизувати та контролювати». Від людини, чиї повноваження передбачали розбудову в Україні системи верховенства права, — це звучить як вирок не лише їй, а самому існуванню посади профільного заступника Керівника ОП.

Проте це не лише конкретні слова, а й реальні дії, які дуже легко помітити, якщо уважно подивитися — укази Президента Зеленського про призначення суддів. Більшість указів останніх років — ІНДИВІДУАЛЬНІ. В часи Порошенка (та навіть Януковича) індивідуальні укази траплялися, але були скоріше винятком з правил. В часи Зеленського індивідуальні укази стали нормою.

Звісно, ніхто з ОП не ризикував у таких конкурсах, як Вищий антикорупційний суд. Судді, перевірені міжнародними експертами, цілком могли повідомити про пропозиції особистого спілкування з представниками ОП. Тому укази Президента щодо суддів ВАКС та його Апеляційної палати — колективні. Водночас подання ВРП щодо цих суддів надходили в різні періоди.

А от 13 указів Президента, підписаних щодо суддів першої та апеляційної інстанцій в один день із указами щодо суддів ВАКС, індивідуальні. І що ще більш цікаво, не всі подання про призначення були реалізовані в указах. Наприклад, у деяких апеляційних судах не підписано указів на 1–2 суддів. Що заважало призначити всіх? Можна спробувати списати це на неможливість обробити всі подання одночасно. Але є нюанс: непідписаними лишаються укази щодо суддів, подання щодо яких надходили до ОП першими.

Наприклад, ВРП розглядає кандидатів до якогось апеляційного суду протягом місяця, по мірі розгляду надсилає подання до ОП. І дивним чином виходить, що подання на останніх кандидатів реалізуються раніше, ніж на перших. Адміністративно-технічно це неможливо, оскільки документи обробляються по мірі надходження. Тож, щоб документ всередині ОП перестав рухатися, його треба зупинити в ручному режимі на якомусь з етапів за принципом «добіг/не добіг».

В одній із зафіксованих НАБУ розмов Микитась розповів, що знає, як Андрій Портнов «тримав» суддів: видавав чи не видавав укази про призначення. Тому він резюмував: «кто добєжал до нєйо, того випустіла, а кто не добєжал, тот бєжіт дальшє».

Інші записані розмови теж це підтверджують. Наприклад, розмова Микитася та Мудрої від 19 лютого.

Мудра: Кто тєбє так Горбасенко дался? Что он тєбє, подкупіть чтолі єго? 

Микитась: Да, єсть такоє, да, єсть такоє. Єсть. Я потом тєбє расскажу. Вася і Вадім сільно попросілі. Ну он сдєлал коє-что. Очень попросілі. Хорошо. 

Мудра: А можна как би мнє бил должен, а не Васє і Вадіму. 

Микитась: Можно. Так і єсть. Он тєбє і должен. Повєрь мнє. Он тєбє должєн… Он готов прийти і поклоніться, на колєні стать єщє готов. Я ж почєму тебя попросіл, чтоб ти єго позвала, і он єщє раз тебе поклялся в вєрності. 

Як пояснив прокурор САП, суддя Горбасенко мав намір перевестися в апеляційну інстанцію, а Мудра цьому сприяла.

Микитась: Ну во вторник, всьо нормально, она єго випустіт…Но пусть єйо не забиваєт как би. 

Астіон: Счітай, что ето раб єйо і наш с вамі вмєсте, только сігнал і он будєт всьо чьотко… 

Микитась: А он в апеляцію Києва ідьот? 

Астіон: Ну у нєго єсть там задача, у него там єдіномишлєнікі, он хочет глобально развіть связку Барсук і Хріпуна. Єто ж в наших же інтєрєсах. Ну будєт коордінірован. 

І ще в одній розмові Микитась повідомляє: «она пулом просто випускаєт, до вторніка, она пулом просто, говоріт: я ж нє могу одного только із пула випустіть, она что-то там дєржіт, чєловєк 30 дєржіт».

У вівторок, 24 лютого 2026 року, Президент Зеленський призначив 26 суддів. Серед них суддею Північного апеляційного господарського суду був призначений Павло Горбасенко. Виходячи з контексту, Мудра тримала укази на 30 суддів, а випустила — 26; четверо суддів до неї «не добігли».

Ще одна зафіксована розмова, варта уваги — на ній йдеться про те, що з Горбасенком у справах Микитася комунікував також попередник Мудрої — Андрій Смирнов.

Астіон: Андрюха утром поговорил с Горбасенко.

Микитась: Смирнова ти имеешь ввиду?

Астіон: Смирнов, да, поговорил с Горбасенко. У мєня єсть пєрвая існтанція і єта судья ілі кто?… Он пришєл к Паше Горбасенко і говоріт: Паша, смотрі єтот вопрос контрольний. Ти должен єтого нехорошєго чєловєка угомоніть… І Горбасєнко вваліл Бойко, но Бойко в данной сітуаціі питался мне помочь… А ми сейчас через Пашу отравнялі всє твоі вопроси. 

Тобто Смирнов, чия кримінальна справа розглядається у ВАКС, у вільний від судових засідань час продовжує «рєшать вопросікі бізнесменов» з суддями.

Не існує вибору з двох пігулок: обрав червону — корупція продовжилася. Обрав синю — пішла на завершення. Але деякі дієві механізми останніх років все ж таки існують.

Насамперед, попри складність та проблемність залучення міжнародних експертів в конкурси на ключові державні посади, альтернативи добору компетентних та доброчесних людей наразі просто немає.

Кількість депутатів, що мають підозри від НАБУ та САП, рахується десятками. Кількість суддів, адвокатів та прокурорів — десятками. Кількість топменеджерів виконавчої влади — десятками. Кількість чиновників ОП — вже теж десятками. І частина з них ще й намагалася поставити на ключові державні посади своїх людей.

Тож дозволити на цьому етапі роботу комісій без участі міжнародних експертів (чи делегованих міжнародними партнерами українських експертів) — це дозволити корупційним вертикалям відтворити самих себе і навіть розмножити свій вплив на новостворені органи.

Міжнародні експерти з правом вирішального голосу мають працювати в ключових комісіях щонайменше до моменту вступу України до Європейського Союзу.

Також дуже важливо зараз врегулювати терміни, на які мають поглиблюватися перевірки кандидатів. Оскільки молодим кандидатам, які зараз беруть участь у конкурсах, досить важко відшукувати підтверджуючі документи на майно батьків, отримане/придбане ще в 90-х, коли кандидат у кращому випадку ходив до школи, а в гіршому — лише народився. Молдова, наприклад, обмежила перевірку суддів до 12 попередніх років. І вважає, що цього достатньо. Україна може наслідувати цей досвід або встановити 15–18 попередніх років для кандидатів молодших за 45 років та 20–22 роки — для всіх, хто старший.

Друга, не менш важлива зміна: Офіс Президента має нарешті відмовитися від позиції заступника Керівника ОП по судах і завершити спроби впливу або використання суддів в своїх владних вертикалях.

Закон визначає, що Президент має призначати суддів протягом 30 днів після отримання від ВРП подання. На практиці це означає, що раз на місяць на підпис Президенту має заходити один указ, де вказані прізвища всіх суддів, чиї подання потрапили до ОП в попередні 30 днів. Для підготовки такого документа достатньо двох адекватних юристів.

Розробку та впровадження Стратегії реформування та розвитку судової влади варто залишити ВРП та ВС. Зрештою, саме вони, за Конституцією мають відповідні повноваження і щодо незалежності судової влади, і щодо єдності судової практики.

А коли Президент підійде до питання розробки нової мережі місцевих загальних судів, він може створити звичайну робочу групу, яка напрацює пропозиції та оформить їх у проєкт закону. Тим паче, що робити такі дії потрібно не щомісяця, а раз на 20–30 років. Потребу ж у ліквідації та створенні одного додаткового суду цілком здатна визначити ВРП та звернутися з такою пропозицією до Президента.

І тоді на міжнародних майданчиках Президент та Керівник його Офісу спокійно говоритимуть: ми не тиснемо на суди, лише вчасно призначаємо суддів та раз на квартал приводимо їх до присяги. Замість того, щоб виправдовуватися за профільних заступників, які вже більше шести років намагаються використовувати цю посаду у власних незаконних інтересах. І, як видно на прикладі Смирнова, навіть звільнення з посади не зупинило його корупційні зв’язки з суддями.

Почати можна прямо зараз — з підписання всіх указів, які лежать на підписі Президента від декількох тижнів до декількох років. Без сортування на «кошики» лояльних та нелояльних, без дзвінків головам апеляцій з питанням, кого з суддів варто притримати без указу, і без прохань про вирішення певних судових справ.

Третє — після завершення конкурсів до апеляційних судів та до найбільш навантажених судів першої інстанції, ВККС має зосередитися на завершенні кваліфікаційного оцінювання, яке тягнеться ще з 2017 року. Це потрібно, щоб ті судді першої інстанції, які вже майже 10 років вдало «петляють» від оцінювання, нарешті або його пройшли (чи не пройшли), або ж самостійно звільнилися з судової системи. Ймовірно, більшість суддів «Печери» звільниться сама, якщо розумітиме, що завтра їх таки чекає оцінювання, а не послуга «друзів» — у вигляді, скажімо, чергових «невідкладних» обшуків у ВККС.

Для будь-якої політичної влади цілком природно хотіти мати підконтрольні суди та ручних суддів. Тому що кожне її рішення має на певних етапах підтримати суд. Звідси і походять історії, коли до одних суддів приходять з проханнями та дають заробити «десяточку», а іншим купують хустинку у вигляді подарунка на день народження, щоб мати лояльного суддю для наступних кроків.

Єдині можливі «вікна» роз’єднання владної та судової вертикалей — це історії, які ми маємо сьогодні.

І тут вже вибір, по-перше, за судами: чи почнуть голови апеляційних та касаційних судів, члени ВККС та ВРП бігати до нових заступників/керівників департаментів, яких призначить Зеленський чи керівник ОП. По-друге, вибір за Зеленським, який має визначитися, чи є для нього майбутні вибори більш привабливим пряником, ніж нова спроба побудови корупційних зв’язків з судами через призначення нового заступника, або через Татарова, який усе ще працює в ОП. Тому що історія про рейдерство бізнесу з боку злочинної організації, куди входять чиновники Офісу Президента, — це історія про програш виборів, коли би вони не сталися. Незалежно від того, чи знав Президент, що крутили Мудра та Дубовик прямо перед його носом, чи ні. Адже для Президента компетентність та доброчесність — однаково важливі цінності.

Український інформаційний простір нагадує набір часових петель фільму «Тенет» Крістофера Нолана, де сюжет змінюється за сюжетом, не встигаючи завершитися. Зміна Уряду без пояснення суспільству причин для цього, нові призначення, протести, відсутність діалогу на усіх рівнях, інтерв’ю, політичні заяви, дискусія про вибори, корупційні скандали нашаровуються одне на одного з такою швидкістю, що окремі події майже втрачають власні контури або проходять непоміченими. Кожна нова історія здається визначальною для майбутнього країни на кілька днів, але потім її майже одразу витісняє наступна.

У цьому потоці дуже легко втратити відчуття опори: людський мозок просто не встигає опрацьовувати усю кількість інформації, відповідно — прагне до спрощення і шукає магічних пігулок. Тут і починається міфотворення. Не обов’язково як абсолютна вигадка. Радше як спосіб звести складні реалії до зрозумілого образу або набору образів, які дадуть відчуття порядку і стабільності. Так, замість низки причин з’являється одна. Конкретні прізвища, персоналізація підміняють інституції та здорові бюрократичні процеси. Замість низки складних багаторівневих процесів — одне рішення. Невизначеність заміняє наявність універсального рецепту або героя-рятівника. Це формує переконання, що саме ця людина нарешті переверне або виправить «систему», однієї структури достатньо, щоби, скажімо, побороти корупцію; конкретна реформа або ухвалений законопроєкт розв’яже проблему, яку роками не могли вирішити інші. У короткій перспективі така конструкція справді заспокоює, бо повертає відчуття, що хаос можна упорядкувати і пояснити. Наче десь існує шмат мотузки, за який достатньо потягнути, аби розплутати весь вузол.

Тільки от, на жаль, політична реальність майже ніколи не відповідає таким очікуванням. Роками в українській політиці змінюються прізвища, партії, гасла, структури, але значно рідше змінюються ролі, які ми пропонуємо їм зіграти. Чи то радше міфічний образ — батька, рятівника, який ми як суспільство невпинно шукаємо і водночас кожен розуміємо по-своєму. Чи то роль потужного господаря, сильного головнокомандувача, реформатора, переконливого активіста, ефективного менеджера, надійного волонтера, того, хто наведе порядок, покарає винних. І бажано, щоби усе разом — аби лише державна машина справно і стабільно працювала. Політичні фігури сезон за сезоном приміряють уже готові образи, а народ перевіряє, чи цього разу людина нарешті зможе відповідати очікуваному архетипу «ідеальності».

Знайти таке комбо майже неможливо. Тож, коли реальність не дотягує до очікуваного образу, ми часто несвідомо починаємо розбудовувати міф довкола. Приписуємо людині якості, яких вона ще не встигла проявити, структурі  — спроможність, якої вона не має, рішенням — наслідки, яких вони, можливо, й не можуть гарантувати або забезпечити. Поступово реальність поступається створеному міфу. Ми оцінюємо не те, що є перед нами, як те — чим воно мало б стати, аби задовольнити потребу в порядку, передбачуваності й відчутті, що ситуація контрольована. І що більшою є дистанція між цією конструкцією та реальністю, то різкішим, навіть болючим стає момент зіткнення очікувань з дійсністю. Особливо якщо в результаті кредит довіри не виправдано.

Одне рішення або позиція, які суперечать загальноприйнятим правилам переконанням або вподобанням — і суспільство змінює своє ставлення на 180 градусів та ставить під сумнів ледь не усе, що робила конкретна персона або структура раніше. Це відбувається не тому, що конкретне рішення не можна або не треба критикувати. Навпаки, політична зрілість саме і вимагає критики. Але якщо це обвалює всю попередню конструкцію, це свідчить, що ми вкладалися у міф, а не оцінювали реальний стан речей.

Сучасні політичні міфи сильні й водночас — надзвичайно крихкі. Тепер, щоб сформуватися, їм достатньо кількох схвалених більшістю рішень, вдалої публічної комунікації та репутації людини або структури, яка «нарешті робить інакше». І це не завжди продукт виключно суспільного уявлення. Міф про ефективного менеджера, мудрого управлінця чи прогресивну структуру може бути і свідомо сконструйованою маскою. Це швидкий спосіб здобути підтримку, довіру або політичний капітал для задоволення власних амбіцій та досягнення цілей, які нерідко йдуть врозріз із суспільними.

Водночас саме швидкість виникнення міфів і робить їх вразливими. Вони часто не витримують перевірки суперечностями, помилками, конфліктами інтересів і реальними межами впливу. Що більше ми ідеалізували образ, то сильніша спокуса пояснювати розбіжності з дійсністю так, аби його вберегти. Тому часом складно вловити, де саме міф починає розходитися з реальністю і чому. Іноді це справді honest mistake, відсутність очікуваних результатів через непередбачувані зовнішні фактори тощо. А іноді — тому що від початку за міфічною маскою ховалось щось геть протилежне.

Це ж стосується і політичних рішень. У режимі постійної нестабільності так і хочеться знайти просту відповідь, яка пояснить і вирішить більшість проблем. Скажімо, зміна Уряду може перезапустити державу. Або ж, що новий міністр — точно реформує цілу сферу. Мовляв, достатньо звільнити одну конкретну людину, і це зробить структуру незалежною. Або ж вибори як спосіб оновити владу і зняти суспільне напруження. Кожен із цих інструментів може бути необхідним у певних обставинах, але ризик криється там, де один із можливих інструментів перетворюється на панацею і стає частиною політичного міфотворення.

Особливо привабливими в такій ситуації здаються прості і універсальні рішення. На перший погляд вони дають відчуття ясності й контролю: якщо десь уже спрацював певний підхід або процедура, то достатньо його продублювати скрізь. Це формує міфічне уявлення про рішення, яке можна застосувати майже до всього, не надто зважаючи на відмінності середовищ, функцій, ресурсів, інституційної культури чи суспільно-політичного контексту. Але в політиці one size fits all майже ніколи не працює. Копіювання не гарантує результату, зазвичай ігнорує саме те, від чого залежить успіх: контекст.

Реальні рішення здебільшого менш привабливі, вони можуть бути складними, багаторівневими, повільними і політично непопулярними. До того ж не обіцяють швидкого ефекту і майже ніколи не вкладаються в одну красиву формулу. Особливо в українських реаліях, де на інституційні проблеми накладаються війна, брак ресурсів, законодавчі і безпекові обмеження, рішення рідко бувають лінійними.

Політичний міф тяжіє до великих образів, тоді як демократія тримається на дрібніших і часом навіть нудних деталях. На правилах призначення і звільнення. Парламентському контролі. Професійній державній службі. Незалежності органів, які можуть перевіряти тих, хто перебуває при владі, і водночас — робити це в межах встановлених правил і законодавства. На судах, які не мають залежати від владних інтересів. На дотриманні процедур. Інституційність взагалі нечасто виглядає яскраво і видовищно, бо її функція в тому, щоб бути опорою, за якої держава продовжує працювати попри людську недосконалість. Міцність цієї опори залежить в тому числі і від поваги одне до одного, вміння налагодити взаємодію, розподілити відповідальність і визнавати межі власних ролей.

Ми маємо поважати талант, правильність та кожного й кожну, кого нинішня система вичавила з державного управління. Такі люди — це штучний товар, і багато з них якраз були представниками когорти найкращих. Причиною тому стала їхня нелояльність до цієї системи. Водночас це наслідок нашої короткозорості, де ми як суспільство оцінюємо не завжди потрібний набір якостей та результатів, а медійні віяння чи підтримку тих чи інших активістьких груп, які, будьмо чесними, самі не є кришталевою сльозою. Нам всім доведеться визнати багато спільних помилок.

Власне, йдеться про просту річ: вміння визнавати компетентність і силу інших та пускати їх вперед, даючи можливості діяти, інколи навіть — поступаючись власним місцем. А для цього потрібні неабияка самодостатність, зрілість та етична рівновага.

Адже справжня стійкість — це не одне обличчя або прізвище. Це не одна точка, яка тримає усю державу, а каркас із багатьох опор. Його, без сумніву, створюють люди: військо і тил, урядовці і нардепи, громади, представники органів правопорядку, громадянського суспільства, журналісти, судді тощо. Водночас, щоби втримати ці опори за людьми мають стояти сильні інституції, правила, процедури. Саме це дасть системі змогу не сипатися щоразу, коли хтось помиляється, виявляється негідним своєї ролі або просто з неї випадає.

І що надійнішим є цей каркас, то менше потреби компенсувати нестабільність політичними міфами. Вони особливо легко приживаються там, де реальної опори бракує: тоді хочеться бодай у щось повірити як у єдину точку, яка все втримає. Поки ми підгодовуємо міфи своїми очікуваннями — вони існують. Тому корисно час від часу ставити запитання насамперед до себе самих. Наскільки моє ставлення взагалі є моїм, а не результатом чужих настроїв та інтерпретацій, впливу інформаційного середовища? Чи змінюю я свою позицію, коли з’являються нові факти? Чи навпаки — підганяю їх під уже готову картину? Чи відділяю я власну симпатію або неприязнь до людини від оцінки її дій?

Саме ця здатність критично осмислювати власні погляди і є частиною політичної зрілості. Вона починається, коли ми перестаємо потребувати міфів, щоб вірити в життєздатність власної держави, попри всю складність і травматичність реальності.

Реформа децентралізації в Україні почалася ще у 2014 році. Тоді новостворені громади отримали нові повноваження та джерела доходів для місцевих бюджетів. Однак посилення фінансових можливостей не супроводжувалося побудовою зрозумілої системи інституційних змін — розподілу функцій і відповідальності. Законодавчо межу між повноваженнями центральної влади та громади, району чи області так і не було встановлено. Створення нової владної вертикалі з тимчасових військових адміністрацій під час повномасштабної війни ще більше загострило цю проблему.

Розвʼязати її та роз’яснити, хто за що відповідає, мав би закон про розмежування повноважень між рівнями публічного врядування. Однак його так і не ухвалили, хоча відповідно до вимог Ukraine Facility мали зробити це ще наприкінці березня 2026 року. 

Щобільше — від того, наскільки чітко держава визначає відповідальність різних рівнів влади, залежить не лише подальший розвиток реформи децентралізації, а й виконання частини євроінтеграційних зобов’язань України. Тому обговорення довкола законопроєкту № 14412 «Про засади розмежування та розподілу повноважень між рівнями публічного врядування» перестало бути виключно внутрішньою дискусією про архітектуру влади. Із відкриттям першого кластера «Основи» це питання стає частиною ширшого завдання — адаптації українського законодавства до європейських стандартів та виконання зобов’язань, які супроводжуватимуть переговорний процес.

В основі європейської системи місцевого самоврядування лежить простий принцип: рішення мають ухвалюватися якомога ближче до людини. У праві ЄС це називають субсидіарністю. Наприклад, Європейська хартія місцевого самоврядування надає громадам у межах закону самостійно визначати способи виконання своїх повноважень. Натомість система місцевого самоврядування в Україні, попри декларовану відданість європейським принципам, все ще значною мірою перебуває під впливом централізованих управлінських практик і погано розмежованих повноважень, що обмежує спроможність громад. 

Частково змінити це має законопроєкт № 14412. Він задає рамку для подальших змін: класифікує повноваження та запроваджує правила їх розподілу між державою, областями, районами та громадами. Остаточно визначити компетенції має інший спеціальний закон спільно зі змінами ще понад 150 чинних законів і нормативно-правових актів.

Законопроєкт № 14412 мав би наблизити систему до моделі, за якої громади здійснюють свої функції без втручання держави, отримуючи при цьому фінансування як з держбюджету, так і в результаті реалізації власних повноважень. Йдеться, наприклад, про будівництво шкіл, лікарень, спортивних закладів тощо. Це покращить якість публічних послуг для громадян і зменшить кількість конфліктів між органами місцевого самоврядування та місцевими органами виконавчої влади.

Здавалося б, законопроєкт № 14412 має розв’язати проблему, яка роками залишалася нерозв’язаною: визначити, хто і за що відповідає в системі публічного врядування. Однак у теперішній редакції проєкт закону створює ризики. Окремі його положення можуть розширити можливості центральної влади впливати на те, як органи місцевого самоврядування реалізують свої повноваження. А самостійність громад — поставити під загрозу. Це суперечить самій логіці децентралізації, яка передбачає передачу не лише ресурсів і відповідальності, а й свободи та можливості ухвалювати рішення на місцях.

Наприклад, у законопроєкті № 14412 є пропозиція, яка суперечить Конституції, визначати частину компетенцій органів місцевого самоврядування підзаконними актами, а не законами. Це дасть змогу Уряду або іншим органам виконавчої влади змінювати правила без проходження повноцінної парламентської процедури. Як-от, громада впроваджує нововведення, маючи на це формальні повноваження. Але Кабмін змінює порядок реалізації через підзаконний акт, тому рішення доводиться переглядати або відкладати. Для мешканців громади це виглядає просто: обіцяне не було виконано, і воно не запрацювало вчасно.

Водночас у проєкті закону № 14412 є пропозиція дозволити законом визначати, як саме органи місцевого самоврядування мають виконувати надані їм повноваження та функції. Це не лише суперечить Європейській хартії місцевого самоврядування, яка надає громадам самостійність у цих питаннях, а й нівелює саму сутність самоврядування. Наприклад, якщо громаді доручено утримувати місцеві дороги, вона сама (а не закон) має вирішувати, як це робити: створити комунальне підприємство, наймати підрядників чи поєднати різні підходи.

Окрім того, у законопроєкті з’являються «факультативні повноваження», які виконавча влада може «спускати» виконавчим органам рад на «договірних засадах». Тільки от незрозуміло, хто відповідатиме за ці завдання і звідки їх фінансуватимуть. Це суперечить і Конституції, і постанові Кабінету Міністрів № 1748. Та й взагалі не властиве європейському праву. 

На додачу до всього іншого, проєкт закону № 14412 передбачає обмежений судовий контроль — тобто у разі втручання інших органів влади, громади фактично не зможуть захистити себе. Тож частина питань, які вони сьогодні вирішують (дозволи, довідки, погодження, встановлення ставок місцевих зборів — податку на майно, туристичного збору, збору за паркування транспортних засобів та надання пільг), може залишитися в їхній компетенції лише формально — без реальної можливості ефективно їх реалізовувати або відстояти в суді. 

Ухвалення законопроєкту № 14412 у поточній редакції може порушити баланс гілок влади, створити конфлікт між Парламентом та Урядом щодо моделі публічного врядування, сповільнити євроінтеграцію, а на додачу — призвести у подальшому до визнання закону неконституційним. 

І поки Україна намагається відповісти на питання, хто за що відповідає, законопроєкт, який має це зробити — ризикує знову залишити громади залежними від центру. Натомість нові правила розподілу повноважень мають не відтворювати посткомуністичну централізовану модель, а відповідати європейським практикам. Відповідно — сприяти переходу до системи, у якій громади є не безініціативними виконавцями рішень центральної влади, а повноцінними учасниками публічного управління у межах, визначених законом.

Україна вже має понад 2 млн учасників бойових дій, які потребують ефективної реінтеграції. Чинна система підтримки ветеранів і ветеранок не відповідає масштабу потреб, які постають перед державою у зв’язку з поверненням Захисників і Захисниць до цивільного життя. Базовий Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» визначає статуси та соціальні гарантії, але не створює цілісної державної ветеранської політики. Наслідком цього є фрагментованість допомоги, нерівний доступ до послуг і відсутність системного супроводу після завершення служби.

• ухвалення законодавства про перехід від військової служби до цивільного життя включено до заходів Плану України в межах Ukraine Facility;
• фрагментована модель підтримки знижує доступність медичної, реабілітаційної, психологічної допомоги й підтримки зайнятості;
• відсутність ефективної реінтеграції матиме наслідком втрату людського капіталу й зростання навантаження на систему соціального захисту;
• ветеранська політика є складовою відновлення, стійкості та безпеки України.

У березні 2025 року було прийнято Закон України № 4285-IX, який визначив пріоритети щодо створення системи підтримки ветеранів та ветеранок війни, членів їхніх сімей і сімей загиблих Захисників і Захисниць України, зокрема шляхом упорядкування ветеранської політики. Ці пріоритети мають бути реалізовані у відповідному законодавчому акті. Наразі розроблено кілька проєктів актів, які перебувають на розгляді Парламенту.

Насамперед це проєкт Закону України «Про основні засади державної ветеранської політики щодо ветеранів/ветеранок, які брали участь у відсічі збройної агресії Російської Федерації проти України» (номер, дата реєстрації: 13696 від 25.08.2025), поданий Урядом. 

Паралельно Урядом напрацьовано проєкт Кодексу України про захист державності, незалежності та статус захисників держави (Ветеранського кодексу) (номер, дата реєстрації: 14265 від 28.11.2025).

Комітет з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів Верховної Ради України напрацював власну (альтернативну) редакцію проєкту Кодексу про захист державності, незалежності та статус захисників держави (номер, дата реєстрації: 14265-1 від 17.12.2025).

Усі зазначені проєкти формують ветеранську політику, зокрема закріплюють права ветеранів та ветеранок у сферах:

• охорони здоровʼя: медична, реабілітаційна допомога, підтримка психічного здоровʼя;
• зайнятості та формування добробуту: програми підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації, підтримка ветеранського бізнесу тощо.

1. Збереження фрагментованої системи ветеранської політики. Ветеранська політика досі регулюється значною кількістю законів і підзаконних актів. За відсутності комплексного законодавчого акта зберігаються дублювання повноважень, неузгодженість програм підтримки, складність доступу ветеранів і ветеранок до послуг та нерівномірне впровадження політики на рівні громад.
2. Відсутність цілісної системи переходу від військової служби до цивільного життя. Попри наявність окремих програм підтримки, в Україні досі не визначено цілісної системи переходу, яка б забезпечувала безперервний супровід військовослужбовців під час служби та після звільнення зі служби. Це призводить до несвоєчасного інформування про доступні послуги, невиявлення потреб у реабілітації, відновленні здоров’я, освіті та працевлаштуванні, ізольованості програм підтримки та залежності реінтеграції від спроможності конкретної громади.
3. Втрата людського капіталу та потенціалу для відновлення країни. Відсутність ефективної системи підтримки та реінтеграції обмежує можливості ветеранів і ветеранок брати участь у житті громад, знижуючи їхній внесок у післявоєнне відновлення України.
4. Ризик невиконання зобов’язань у межах Ukraine Facility. Набрання чинності законодавством про державну ветеранську політику є одним із кроків Плану України в межах Ukraine Facility. Затримка з його прийняттям або впровадженням може ускладнити виконання індикаторів Плану та негативно вплинути на оцінку прогресу реформ з боку європейських партнерів.

Формування системи переходу від військової служби до цивільного життя є не лише питанням соціальної підтримки ветеранів і ветеранок, а й необхідною передумовою їхньої ефективної реінтеграції, збереження людського капіталу й використання ветеранського потенціалу для відновлення, безпеки та стійкості України.

Збереження фрагментованої моделі підтримки, орієнтованої переважно на статуси та пільги, не відповідає масштабу потреб ветеранів і ветеранок та ускладнює доступ до медичної, реабілітаційної, психологічної допомоги, освіти, зайнятості й підтримки підприємництва. Без переходу до цілісної, потребоорієнтованої системи підтримки реінтеграція й надалі залежатиме від спроможності окремих громад, доступності послуг на місцях. 

Ухвалення законодавства про державну ветеранську політику є необхідною умовою виконання кроку Ukraine Facility та наближення ветеранської політики до сучасних європейських підходів.

Короткострокові:

1. Ухвалити новий базовий закон щодо державної ветеранської політики. Він має визначити мету, принципи та основні засади державної ветеранської політики, а також створити основу для формування системи переходу від військової служби до цивільного життя. У ньому доцільно закріпити повноваження органів державної влади, органів місцевого самоврядування та інших суб’єктів, залучених до підтримки ветеранів і ветеранок; передбачити механізми оцінювання індивідуальних потреб ветеранів і ветеранок та членів їхніх сімей; а також визначити механізми міжвідомчої координації у сфері ветеранської політики.

Середньострокові:

1. Створити повноцінну систему переходу від військової служби до цивільного життя. Система переходу має забезпечувати безперервний супровід військовослужбовця від підготовки до звільнення зі служби до завершення реінтеграції у цивільне життя. Для цього необхідно запровадити оцінювання потреб до звільнення, визначити порядок міжвідомчої взаємодії, забезпечити доступ до медичних, реабілітаційних, соціальних, освітніх та інших послуг, налагодити інформування ветеранів і ветеранок про доступну підтримку та координацію між державою, громадами та надавачами послуг.
2. Посилити роль територіальних громад у реалізації ветеранської політики. Для цього необхідно визначити мінімальні стандарти підтримки на місцевому рівні, розвивати систему фахівців із супроводу ветеранів і ветеранок, забезпечити координацію між громадами, ветеранськими просторами та надавачами послуг, а також надати громадам ресурси для роботи з ветеранами і ветеранками та членами їхніх сімей.
3. Забезпечити перехід від моделі пільг до моделі відновлення людського капіталу. Ветеранська політика має поєднувати соціальний захист із відновленням здоров’я, професійною адаптацією, зайнятістю, підтримкою підприємництва та участю ветеранів і ветеранок у житті громад. Її ефективність має оцінюватися не за кількістю передбачених пільг, а за реальними результатами відновлення та реінтеграції.

Інфобриф підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Хто і як має призначати та звільняти Генерального прокурора? Сьогодні це рішення майже повністю в руках влади: Президент за згодою Верховної Ради призначає очільника прокуратури, а звільнити його можна вотумом парламентської недовіри — більшістю голосів народних депутатів. 

Наслідок — хронічна інституційна нестабільність: за роки незалежності жоден Генеральний прокурор не відпрацював повної каденції, а середня тривалість перебування на посаді не дотягує й до двох років.

Цю процедуру в частині звільнення критикувала ще Венеційська комісія у 2014 році, але конституційні зміни в частині правосуддя 2016 року не мали впливу на посаду Генерального прокурора. Тож деполітизувати цю процедуру Україна зобов’язалася вже у межах вступу до ЄС. Сьогодні на порядку денному є законопроєкт, який пропонує впровадити конкурс на посаду Генпрокурора із залученням міжнародних експертів, і який збурив дискусію в суспільстві.

У новій аналітичній записці експерти Лабораторії законодавчих ініціатив розбирають зміст євроінтеграційних зобовʼязань, європейські стандарти та моделі держав-членів ЄС, зважують аргументи «за» і «проти» конкурсу на посаду Генерального прокурора крізь призму конституційності й пропонують конкретні сценарії — від максимального до мінімального — для призначення та звільнення.

Лабораторія законодавчих ініціатив викладає власне бачення: який варіант є найкращим у перспективі та що реально зробити вже зараз — в умовах воєнного стану, коли зміни до Конституції неможливі.

Читайте аналітичну записку, щоб зрозуміти, як деполітизувати посаду Генерального прокурора — і чому це одна з ключових передумов утвердження верховенства права в Україні.

Планом для Ukraine Facility передбачено, що «важливим є подальше вдосконалення добору нових суддів Верховного Суду (ВС) шляхом удосконалення процедури перевірки доброчесності та змістовного залучення незалежних експертів». Також у ньому зазначено, що «Вищий антикорупційний суд (ВАКС) постійно покращує свою загальну операційну ефективність, проте потрібні додаткові судді, відібрані прозоро, на основі перевірки доброчесності, із залученням Громадської ради міжнародних експертів (ГРМЕ)».

У Дорожній карті з питань верховенства права передбачено зобов’язання заповнити всі 25 вакантних посад ВАКС саме за участю ГРМЕ до кінця І кварталу 2026 року. 

Європейська комісія зазначала про необхідність продовження участі міжнародних експертів (іноземних) під час добору нових членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (ВККС). Єврокомісія також рекомендувала покращити відбір суддів ВС та перевірку декларацій доброчесності суддів ВС й інших вищих судів, із тимчасовим, але змістовним залученням незалежних експертів, призначених міжнародними партнерами. 

Залучення міжнародних (іноземних) експертів до складу конкурсних комісій в органах судової влади та Конституційному Суді України (КСУ) є важливим елементом реалізації євроінтеграційних інтересів України, що сприяє наближенню національного законодавства до європейських стандартів і підвищує рівень довіри до реформ з боку європейських інституцій та партнерів. 

Проблемою є те, що під час виконання міжнародних зобовʼязань конкурсні комісії за участю міжнародних (іноземних) експертів застосовують різні підходи до ухвалення та публікації своїх рішень. Це стосується добору кандидатів на посади членів: (1) ВККС, (2) Вищої ради правосуддя (ВРП), (3) керівника Служби дисциплінарних інспекторів (СДІ), його заступника, дисциплінарного інспектора, (4) суддів КСУ, (5) суддів ВАКС, (6) суддів Спеціалізованого окружного адміністративного суду (СОАС), (7) суддів Спеціалізованого апеляційного адміністративного суду (СААС).

Різні конкурсні комісії використовують різні моделі ухвалення рішень. Голоси міжнародних (іноземних) експертів завжди є вирішальними, проте конкретні моделі відрізняються: наприклад, для ухвалення спільного рішення ВККС та ГРМЕ при доборі суддів ВАКС потрібна більшість від загальної кількості учасників спільного засідання, але не менше трьох голосів членів ГРМЕ. А для таких комісій, як Етична рада чи Конкурсна комісія СДІ, потрібно чотири голоси, два з яких мають бути від міжнародних (іноземних) експертів. Це робить систему конкурсних комісій заплутаною та складною для розуміння, знижує її прозорість та взаємоузгодженість.

Окремим питанням, що потребує уваги, є право вирішального голосу: тут також є різні підходи. Наприклад, міжнародні (іноземні) експерти мають право вирішального голосу (Етична рада, Конкурсна комісія ВККС, Конкурсна комісія з проведення конкурсу на зайняття посад керівника СДІ та його заступника, дисциплінарного інспектора (Конкурсна комісія СДІ), Дорадча група експертів (ДГЕ), Експертна рада); ГРМЕ має право накладення вето на будь-якого кандидата на посаду судді ВАКС з причин невідповідності його встановленим критеріям.

Також зафіксовано численні випадки, коли одна й та сама особа може подавати свою кандидатуру на різні конкурси на посади як у межах одного органу, так і в межах різних органів за різними квотами від різних суб’єктів призначення/обрання. Як наслідок, відсутність єдиної бази кандидатів, які беруть участь у конкурсних процедурах, породжує формування різної практики ухвалення рішень щодо відповідності/невідповідності одного й того самого кандидата встановленим критеріям.

Проблемою є ухвалення немотивованих рішень. Належна мотивація рішень за результатами оцінювання кандидатів на відповідність встановленим критеріям має давати чітке розуміння того, чим керувалися конкурсні комісії, коли оцінювали таких кандидатів: що було взято до уваги, а що — ні; які мотиви лежать в основі ухвалення конкретного рішення. Така мотивація рішень не лише зніме багато запитань у кандидатів (зокрема, тих, які не пройшли конкурс), а й дасть змогу підвищити рівень довіри до рішень конкурсних комісій. Хоча одні рішення конкурсних комісій є досить структурованими, належно мотивованими (наприклад, рішення ВККС та ГРМЕ), інші ж, навпаки, містять лише загальні формулювання та шаблонні мовленнєві конструкції й не мають належного обґрунтування. Наприклад, такі проблеми є в рішеннях Етичної ради щодо відповідності кандидатів критеріямВодночас рішення Етичної ради про невідповідність кандидатів критеріям професійної етики та доброчесності, навпаки, є добре мотивованими. професійної етики та доброчесності.

Застосування неоднорідної практики у формулюванні рішень може створювати ризики для розуміння підходів конкурсних комісій до оцінювання кандидатів, а також не сприятиме прозорості їхньої діяльності. 

Різні підходи виявляються як щодо структури та мотивованості рішень конкурсних комісій, так і щодо встановлення так званих «негативних висновків» (тобто рішень щодо кандидатів, які припинили участь у конкурсі). Наприклад, у Конкурсної комісії з добору кандидатів на посади членів ВККС (Конкурсна комісія ВККС) таких висновків немає взагалі, натомість є лише остаточний перелік рекомендованих кандидатів на посаду члена ВККС. Водночас в Етичній раді (сприяє встановленню відповідності кандидата на посаду члена ВРП критеріям професійної етики та доброчесності) використання «негативних висновків» активно практикується.

Рішення частини конкурсних комісій (всіх, окрім ДГЕ) неможливо оскаржити в суді, оскільки вони не вважаються «остаточними». Так, ВС сформував системну позицію щодо конкурсних комісій, відповідно до якої вони не ухвалюють остаточних рішень, а лише сприяють суб’єкту призначення/обрання, здійснюючи окремий етап конкурсної процедури. Натомість судовий контроль можливийВодночас рішення Етичної ради про невідповідність кандидатів критеріям професійної етики та доброчесності, навпаки, є добре мотивованими. лише щодо фінального рішення суб’єкта призначення/обрання.

Особливо дискусійним є питання визначення поняття «остаточності рішень» для тих кандидатів, які за результатами рішень конкурсних комісій про невідповідність встановленим критеріям фактично припиняють свою участь у конкурсі. Тобто для них такі рішення по суті є остаточними (не залишаючи вибору субʼєкту призначення/обрання), і неможливість їх оскарження позбавляє особу права на судовий захист. Законодавчо закріплено лише можливість оскарження рішень ДГЕ, зокрема, визначено, які її рішення можуть бути оскаржені в судовому порядку і з яких виключних підстав; щодо рішень інших конкурсних комісій — такого законодавчого закріплення не передбачено. 

Ще однією проблемою для судового оскарження рішень конкурсних комісій в адміністративних судах є відсутність у них владних повноважень. У судовій практиці ВС є утверджений підхід, відповідно до якого конкурсні комісії не є суб’єктами владних повноважень у спірних правовідносинах. Відповідно, у деяких випадках судова практика ВС вказує на те, що спори до конкурсних комісій не підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства (Етична рада, Конкурсна комісія ВККС, Конкурсна комісія СДІ). Конкурсні комісії не є ані органами влади, ані суб’єктами владних повноважень; вони не мають статусу юридичних осіб. Представництво таких комісій навіть в адміністративному судочинстві є утрудненим через відсутність правил визначення представника для підписання процесуальних документів від імені конкурсних комісій (їхні керівники не мають таких повноважень) для участі в судових засіданнях.

Винятком є ДГЕ, яку Касаційний адміністративний суд у складі ВС визнає органом, що «наділений державою владно-управлінськими функціями у правовідносинах, що виникають у процесі формування суддівського корпусу КСУ».

Щодо публікації (оприлюднення) рішень конкурсних комісій також спостерігаються певні відмінності. Наприклад, Етична рада ухвалює та оприлюднює обґрунтований висновок щодо відповідності кожного кандидата на посаду члена ВРП критеріям професійної етики та доброчесності; Конкурсна комісія СДІ оприлюднює вмотивовані рішення стосовно кандидатів, участь яких було припинено у зв’язку з наявністю обґрунтованого сумніву щодо їх відповідності критерію доброчесності чи встановленим для судді етичним стандартам, лише на їхню письмову вимогу; ДГЕ стосовно кандидатів, які отримали оцінку «не відповідає» за критеріями високих моральних якостей або визнаного рівня компетентності у сфері права, оприлюднює лише резолютивну частину рішення, без наведення мотивів, які стали підставою для його ухвалення. А повний текст рішення із мотивуванням оприлюднюється ДГЕ на письмову вимогу такого кандидата.

У випадку її відсутності:

• створюються умови, за яких ні кандидати, ні громадськість, ні сторонні спостерігачі не можуть належним чином зрозуміти та оцінити підходи конкурсних комісій до відбору;
• створюються передумови для делегітимізації конкурсних комісій та дискредитації конкурсної процедури в очах громадськості.

Наразі законопроєкти для розв’язання описаної проблеми відсутні.

1. Відсутність єдиної бази кандидатів, які беруть участь у конкурсних процедурах, породжує формування різної практики ухвалення рішень про відповідність/невідповідність одного й того самого кандидата встановленим критеріям.
2. Застосування різних підходів до голосування та ухвалення рішень конкурсних комісій, зокрема щодо структури, обґрунтованості рішень і підходу до встановлення результатів голосувань та так званих негативних висновків, породжує недовіру до функціонування цих комісій і конкурсної процедури загалом.
3. Відсутність єдиних підходів до визначення остаточності рішень для кандидатів, які за результатами ухвалених конкурсними комісіями рішень про невідповідність встановленим критеріям фактично припиняють свою участь у конкурсі. Для таких кандидатів ці рішення фактично є остаточними — і відсутність можливості їх оскарження на рівні нормативних актів та практики ВС позбавляє права на судовий захист.
4. Відсутність публічних результатів голосувань, недостатня мотивованість та обґрунтованість таких рішень породжують недовіру до функціонування цих комісій та конкурсної процедури загалом.

Ухвалення та публікація рішень конкурсними комісіями за участю міжнародних (іноземних) експертів в органах судової влади та КСУ потребують додаткового врегулювання.

1. Провести широку дискусію щодо визначення остаточного характеру рішень, ухвалених конкурсними комісіями.
2. Продовжити узагальнення судової практики ВС та розроблення типових підходів до вирішення спірних ситуацій із зазначених питань.
3. Закріпити в законодавстві чіткі підстави для судового оскарження рішень конкурсних комісій виключно через недотримання процедури, зокрема для кандидатів, для яких рішення таких комісій про невідповідність встановленим критеріям фактично означають припинення участі в конкурсі, а отже, є остаточними. У законодавстві треба передбачити період, протягом якого конкурсна комісія оцінює кандидата на відповідність критерію доброчесності.
4. Передбачити, що негативні рішення конкурсних комісій публікуються деперсоніфікованими; позитивні — із зазначенням тих персональних даних, які були відкритими під час проведення публічної співбесіди з відповідним кандидатом. Якщо особа, яка отримала позитивне рішення, не була призначена на посаду, вона може звернутися до конкурсної комісії щодо деперсоніфікації її даних.
5. Розробити та запровадити єдину базу профайлів кандидатів із єдиним форматом резюме, які беруть участь у конкурсах на посади в органи судової влади та КСУ. Надати право доступу до цих профайлів членам відповідних конкурсних комісій та відповідних органів, до яких призначаються/обираються кандидати.
6. Розробити та затвердити шаблон/зразок рішення за результатами оцінювання відповідності кандидатів встановленим критеріям та інструкцію до нього, у якій закріпити необхідність належної вмотивованості таких рішень.
7. Уникати формального підходу до обґрунтування рішень за результатами оцінювання відповідності кандидатів встановленим критеріям.
8. Законодавчо закріпити норми, що врегулювали б, які рішення конкурсних комісій можуть бути оскаржені, з яких саме підстав, які не можуть бути оскаржені, а також правила представництва конкурсних комісій у судах.
9. У майбутньому переглянути підхід щодо надання переважного права голосу міжнародним (іноземним) експертам.
10. Напрацювати однаковий підхід до структури, обґрунтування та ухвалення рішень за результатами оцінювання відповідності кандидатів встановленим критеріям у межах однієї комісії. 

Інфобриф підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

В Україні взаємодія громадян із публічними інституціями у форматі звернень одночасно регулюється Законом України «Про звернення громадян» (№ 393/96-ВР від 02.10.1996) та Законом України «Про адміністративну процедуру» (№ 2073-IX від 15.12.2023). Ці документи ґрунтуються на різних підходах: перший — на моделі формальної відповіді у визначений строк, другий — на сучасній європейській логіці ухвалення індивідуального адміністративного рішення по суті справи. Унаслідок цього подібні за змістом звернення громадян можуть проходити за процедурами, передбаченими різними законами, що ускладнює для заявника вибір потрібної процедури та знижує її зрозумілість. Для органів влади така дуальність створює простір для застосування процедур на власний розсуд і сприяє формалізації відповідей замість вирішення проблеми, що зменшує передбачуваність і ефективність захисту прав громадян.

• Вимога ухвалення закону «Про звернення» (до IV кв. 2025), що чітко розмежовує адміністративні процедури та інші форми публічних петицій і адаптує петиції як формат взаємодії громадянина із державою до європейського законодавства, зафіксована у Звітах Єврокомісії про розширення щодо України за 2024 та 2025 роки, Дорожній карті з реформи державного управління. Вчасне виконання цих зобов’язань зумовлює швидкість вступу України до ЄС. 
• Збереження паралельного існування двох різних підходів до розгляду звернень (Закон України «Про звернення громадян» та Закон України «Про адміністративну процедуру») створює низку системних ризиків для формування інклюзивного формату взаємодії держави і громадян, а саме: знижується передбачуваність взаємодії з державою, зростає ймовірність формального характеру реагування на звернення, виникає дублювання процедур і додаткове адміністративне навантаження. 

Наразі проблема неузгодженості регулювання пропозиційних звернень з адміністративною процедурою вирішується через урядовий законопроєкт «Про звернення» (№ 11082 від 13.03.2024).

Законопроєкт №11082 був розглянутий Верховною Радою України та прийнятий у першому читанні за основу 24 квітня 2024 року. Після цього проєкт закону мав декілька раундів доопрацювання Комітетом Верховної Ради України з питань прав людини.

Європейські партнери послідовно наполягають на приведенні українського законодавства (і законопроєкту № 11082) у відповідність до стандартів ЄС щодо адміністративної процедури, що регламентується законом України «Про адміністративну процедуру», який відповідає рекомендаціям Європейської комісії у частині забезпечення належного адміністрування (good governance). 

Організації громадянського суспільства оцінюють просування законопроєкту № 11082 як необхідний крок до модернізації взаємодії держави з особою та її гармонізації зі стандартами ЄС і зауважують, що редакція проєкту закону № 11082, підготовлена до другого читання, містить певні системні недоліки, які потребують виправлення. 

Подвійне регулювання пропозиційних звернень. У законопроєкті збережено можливості суб’єкта пропозиційного звернення оскаржувати відповідь суб’єкта розгляду пропозиційного звернення — попри те, що відповідь на такий тип звернення не містить предмета для адміністративного оскарження.

Інституційна невизначеність у системі розгляду звернень. Законопроєкт № 11082 розширює коло суб’єктів, зобов’язаних розглядати звернення: до них належать не лише органи державної влади, органи місцевого самоврядування та їх службові й посадові особи, а й «інші суб’єкти, до повноважень яких належить розгляд порушених питань». Такий підхід не узгоджується зі ст. 40 Конституції України, яка чітко визначає адресатів звернень у складі органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їх службових і посадових осіб. Збереження цієї норми у законопроєкті № 11082 може призвести до необґрунтованого правового покладення публічно-правових обов’язків на приватних суб’єктів щодо розгляду звернень і до правової невизначеності для заявників щодо обов’язковості та наслідків розгляду звернень. 

Девальвація інституту пропозиційних звернень як механізму партисипативної демократії. Короткі строки підготовки відповіді на звернення (15 днів) створюють надмірний темп адміністрування, особливо в умовах воєнного стану. Це призводить до формування таких ризиків: 

• формалізація розгляду звернень: замість змістовного опрацювання органи влади будуть змушені надавати шаблонні відповіді для дотримання строків; 
• неминучі порушення строків відповіді: кадровий дефіцит і високе навантаження роблять їхнє практичне дотримання малоймовірним, що провокуватиме нове коло оскаржень.

Подальше просування реформи законодавства про звернення громадян потребує не лише формального ухвалення нового закону, а насамперед його системної узгодженості із законодавством про адміністративну процедуру та принципами належного врядування. Без усунення наявних концептуальних і процедурних недоліків існує ризик збереження правової фрагментарності, послаблення гарантій захисту прав громадян та ускладнення виконання Україною євроінтеграційних зобов’язань.

Короткострокові. 

Під час доопрацювання законопроєкту № 11082 до другого читання: 

1. виключити з тексту законопроєкту № 11082 право на оскарження відповіді на звернення: в ч. 1 ст. 21 законопроєкту зберегти лише право суб’єкта звернення оскаржувати ненадання відповіді або залишення звернення без розгляду; з пп. 4 ч. 1 ст. 14 виключити «право суб’єкта звернення на оскарження відповіді на звернення»;
2. визначити відповідно до Конституції України перелік суб’єктів розгляду звернення: виключити згадку про «інших суб’єктів розгляду звернення» з пп. 4 ч. 1 ст. 3 законопроєкту № 11082;
3. переглянути надто стислі строки розгляду звернень: доцільно збільшити 15-денний строк для надання відповіді до стандартних (для ЄС) 30 днів (ч. 1 ст. 16 законопроєкту № 11082).

Ухвалити законопроєкт № 11082 після внесення до нього перелічених вище правок.

Середньострокові.

Система звернень має стати інструментом зворотного зв’язку між державою і суспільством та джерелом управлінської аналітики для виявлення системних проблем і підвищення якості публічних послуг. Відповідно, імплементація Закону про звернення має передбачати його трансформацію в інструмент доказової політики, створення національної системи аналізу звернень, інтеграцію цього аналізу в оцінювання ефективності органів влади, а також перехід до моделі використання зворотного зв’язку для коригування державної політики та вдосконалення послуг. 

Інфобриф підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Дорожня карта з питань верховенства права, Комплексний стратегічний план реформування органів правопорядку як частини сектору безпеки і оборони України на 2023–2027 роки та Урядовий План заходів до нього передбачають уніфікацію правових засад організації системи органів правопорядку зі встановленням критеріїв розмежування напрямів діяльності, яку здійснюють органи правопорядку та інші державні органи, на основі виключної функціональної спрямованості. Аналогічний захід визначений і в Дорожній карті з питань верховенства права.

Ідеться про розроблення та прийняття Закону «Про органи правопорядку», яким має бути визначено:

1. систему органів правопорядку;
2. уніфікацію засад їх організації та функціонування, основні критерії розмежування їхньої компетенції та напрями діяльності;
3. закріплення в їхній діяльності принципів доброчесності, гендерної рівності та недискримінації;
4. розбудову їхніх аналітичних спроможностей (кримінальний аналіз, ILP-модель);
5. закріплення їхньої інституційної незалежності, належного рівня фінансового та матеріально-технічного забезпечення; встановлення гарантій соціально-правового захисту працівників органів правопорядку;
6. форми міжвідомчої взаємодії та координації між органами правопорядку та прокуратурою, зокрема інформаційної, а також взаємодії з іншими органами державної влади та місцевого самоврядування.

Крім того, документи державної політики в частині реформи всіх органів правопорядку передбачають удосконалення механізмів внутрішнього контролю та запобігання корупції, застосування єдиних критеріїв і стандартів доброчесності для перевірки співробітників усіх органів правопорядку, а також їхнього постійного моніторингу; впровадження єдиних етичних принципів для співробітників органів правопорядку.

Вказані заходи спрямовані на розв’язання проблем, пов’язаних із дублюванням функцій, на чіткіше розмежування повноважень органів правопорядку, на посилення незалежності цих органів, підвищення їхньої ефективності, удосконалення механізмів взаємодії та правових і соціальних гарантій для їхніх працівників.

• 2.1. Визначення ключових понять

Протягом кількох десятиліть в юридичній науціНапр.: Лапкін А.В. Прокурор у кримінальному провадженні: теоретичні, правові та організаційно-методичні проблеми : монографія. Харків : Право, 2020. С. 98, 122–123, 287; Тарасенко О.С. До поняття правоохоронні органи України. Науковий вісник публічного та приватного права. Вип. 3, 2025. С. 246–260; Столітній А.В. Законодавчі колізії визначення «органів правопорядку» та «правоохоронних органів» у контексті прокурорського нагляду: шляхи уніфікації термінології. Актуальні проблеми інноваційної економіки та права. 2026. № 1. С. 27–31 та ін. тривають дискусії щодо змісту і співвідношення поняття правоохоронні органи та органи правопорядку, які загострилися після внесення змін до Конституції України 2016 року. Тоді поняття органи правопорядку з’явилося в тексті Основного Закону як об’єкт прокурорського нагляду — відповідно до нових функцій прокуратури вона здійснює нагляд за негласними та іншими слідчими і розшуковими діями органів правопорядку (ст. 131-1 Конституції України). 

З огляду на це, можна зробити висновок, що органи правопорядку відповідно до конституційних функцій прокуратури наділені повноваженнями здійснювати негласні та інші слідчі й розшукові дії. Отже, з позиції конституційного регулювання до органів правопорядку насамперед належать органи, які мають повноваження здійснювати досудове розслідування кримінальних правопорушень та негласні слідчі (розшукові) дії, визначені КПК України (ст. 41, 216 КПК України) та Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність» (ст. 5 Закону) відповідно.

Водночас в Розділі І Конституції України вживається поняття правоохоронні органи: «забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом» (ст. 17 Конституції). Проте таке формулювання радше є артефактом застарілої термінології, на що вказують дві обставини: 1) згадка правоохоронних органів відбувається у загальному розділі Конституції в контексті національної безпеки, а не в спеціальних положеннях, присвячених питанню діяльності органів виконавчої влади та правосуддя; 2) внесення змін до Розділу І Конституції вкрай складне, безпрецедентне і, власне, майже неможливеЗаконопроєкт про внесення змін до розділу I «Загальні засади», розділу III «Вибори. Референдум» і розділу XIII «Внесення змін до Конституції України» подається до Верховної Ради України Президентом України або не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України і, за умови його прийняття не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України, затверджується всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України (ст. 156 Конституції України). В історії чинної Конституції України випадки внесення змін до Розділу І невідомі., тому що цей розділ визначає загальні засади устрою держави, а зміни до Основного Закону, що вносилися після 2014 року, спрямовані передусім на реформу системи правосуддя та визначення євроінтеграційного і євроатлантичного курсу держави. 

Серед юристів-практиків часто можна зустріти посилання на Закон України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів», у якому нібито визначено перелік правоохоронних органів. Проте в цьому Законі прямо зазначено, що наведений у ньому перелік може застосовуватися лише для цілей регулювання цим Законом, відповідно до якого: «правоохоронні органи — органи прокуратури, Національної поліції, служби безпеки, Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, Національне антикорупційне бюро України, органи охорони державного кордону, Бюро економічної безпеки України, органи і установи виконання покарань, слідчі ізолятори, органи державного фінансового контролю, рибоохорони, державної лісової охорони, інші органи, які здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції» (ч. 1 ст. 2 Закону).

Проблемним є, по-перше, той факт, що це поняття застосовується саме для цілей цього Закону, про що прямо вказано в його тексті; по-друге, те, що відсутній чіткий критерій, за яким саме ці органи віднесено до переліку; по-третє, цей перелік не є вичерпним, а визначення правоохоронних органів через правозастосовні та правоохоронні функції взагалі розширює його до повної невизначеності через повторюваність ознак і предмету визначення. Правоохоронні органи не можуть визначатись як органи, що виконують правоохоронні функції, адже це визначення нічого не додає до змісту поняття і не дає змоги зрозуміти, в чому полягають такі функції. 

Правоохоронна функція — це вкрай широке поняття, до якого в теорії відносять не тільки будь-яку діяльність органів влади із застосуванням норм права, а подекуди й діяльність будь-якої людини, яка підкоряється правовим нормам, отже, застосовує їх. Іншими словами, посилання на визначення, наведене у Законі «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів», неможливе за жодних умов, крім випадків розвʼязання практичних питань застосування його положень. До того ж, юридична невизначеність перелікуБіла книга деполітизації органів правопорядку та прокуратури: призначення/звільнення керівництва / Крапивін Є.О. // Центр політико-правових реформ. Київ : ФОП Буря О.Д., 2023. С. 46. правоохоронних органів дезорієнтує.

Верховний Суд у 2023 році розвʼязав виключну правову проблему, яка полягає у відсутності на законодавчому рівні та в судовій практиці чітких критеріїв визначення понять «правоохоронний орган» і «працівник правоохоронного органу», що призвело до неоднакового застосування норм матеріального і процесуального права, а також вкрай негативно впливало на реалізацію принципу правової визначеності. Предметом неоднорідної судової практики було визначення субʼєкта посягання, який користується підвищеним захистом з боку держави (працівник правоохоронного органу), у відповідних складах кримінальних правопорушеньПрацівника правоохоронного органу названо потерпілим від таких кримінальних правопорушень, як опір (ст. 342 КК України), втручання в діяльність (ст. 343 КК України), погроза або насильство (ст. 345 КК України), умисне знищення або пошкодження майна (ст. 347 КК України), посягання на життя (ст. 348 КК України), захоплення як заручника (ст. 349 КК України), невжиття заходів безпеки (ст. 380 КК України).. 

Згідно з правовою позицією Верховного Суду у справі № 633/195/17 (провадження № 13-39 кс 23), до правоохоронних органів слід відносити: 1) органи державної влади, визначені в законах України як правоохоронні чи 2) такі, що здійснюють закріплену за ними на законодавчому рівні правоохоронну функцію. Розвʼязуючи питання про те, чи є особа працівником правоохоронного органу, необхідно виходити із системного аналізу: положень Конституції України, Кримінального кодексу України, Кримінального процесуального кодексу України, Кодексу України про адміністративні правопорушення, нормативно-правових актів, які регулюють правовий статус того чи іншого органу державної влади, з яким особа перебуває у трудових чи службових відносинах; повноважень працівника згідно з його посадовою інструкцією, які передбачають реалізацію правоохоронної функції, зокрема вжиття визначених законом превентивних заходів і заходів примусу, а також передбачених кримінальним процесуальним законодавством і законодавством про адміністративні правопорушення заходів; законодавства про пенсійне забезпечення відповідної категорії працівників.

Також варто звернути увагу на розробки допоміжних органів Парламенту. У 2024 році Дослідницька служба Верховної Ради України опублікувала документ під назвою «Наукова концепція законодавчого забезпечення діяльності органів правопорядку України». У ньому слушно зазначається, що наявна ситуація концептуальної та законодавчої невизначеності поняття, основоположних засад, статусу, завдань і функцій органів правопорядку як окремої автономної системи, їхнього розмежування з іншими державними органами, які виконують суміжні функції, негативно впливає на стан протидії злочинності та результативність відповідної державної політики в цій сфері. Як наслідок, вказана правова невизначеність призводить до неузгодженості та розбалансованості в роботі відповідних державних установ, неефективного виконання ними своїх функціональних повноважень та внаслідок цього — незабезпечення гарантій захисту громадян від кримінальних та інших протиправних посягань, недотримання принципу верховенства права, невиконання державними органами основного завдання щодо охорони конституційних прав та свобод людини і громадянина.

Загалом недосконале правове регулювання негативно впливає на визначення статусу того чи іншого державного органу, його місця у системі органів державної влади, призводить до неоднорідної правозастосовної практики, зокрема у кримінальних провадженнях щодо правопорушень проти авторитету органів державної влади.

На наш погляд, найпродуктивнішим підходом у розмежуванні понять правоохоронні органи та органи правопорядку є функціональний підхід, який спирається на основні завдання та функції відповідних органів, цілком узгоджується з положеннями Конституції України та відповідає положенням Дорожньої карти з питань верховенства права, Комплексного стратегічного плану реформування органів правопорядку як частини сектору безпеки і оборони України на 2023–2027 роки та Урядового Плану заходів до нього.

Такий підхід дає змогу визначити: 

1. співвідношення вказаних понять. Найдоцільнішим видається розрізняти поняття правоохоронні органи та органи правопорядку як родове і видове (будь-який орган правопорядку є правоохоронним органом, але не кожен правоохоронний орган може бути віднесений до органів правопорядку);
2. критерії віднесення певного державного органу до категорії правоохоронних, серед яких можна виокремити функції та відповідні повноваження, а саме: 1) функції: захист прав і свобод людини, суспільства і держави від протиправних посягань; охорона громадського порядку; забезпечення громадської та національної безпеки; 2) повноваження: запобігання, виявлення, припинення, розкриття та розслідування кримінальних правопорушень; здійснення оперативно-розшукових заходів, негласних слідчих (розшукових) дій; застосування від імені держави заходів прямого примусу, включно із застосуванням вогнепальної зброї.

• 2.2. Поняття «орган правопорядку» та його ознаки

Правовий порядок (правопорядок) — термін, який широко використовується як юридичною наукою, так і національним та міжнародним правом. Так, у ч. 1 ст. 19 Конституції України визначено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Отже, правовий порядок — це фактичний стан упорядкованості суспільних відносин за допомогою юридичних засобівТеорія держави і права: підруч. для студ. юрид. вищ. навч. закл. / О.В. Петришин, С.П. Погребняк, В.С. Смородинський та ін.; за редакцією О.В. Петришина. Харків, Право, 2014. С. 337. В останньому реченні практично акцентується на трьох складових цього поняття: а) праві; б) примусі; в) порядку. Тобто в усіх випадках так чи інакше йдеться про примусове застосування закону для захисту правопорядку з боку органів його охорони.

З огляду на це пропонується така дефініція:

Органи правопорядку — центральні органи виконавчої влади та структурні підрозділи державних органів і військових формувань, основними функціями яких відповідно до законів є захист прав і свобод людини, суспільства і держави від протиправних посягань, охорона громадського порядку, забезпечення громадської та національної безпеки.

Ця дефініція враховує ситуацію, коли вказані функції не є основними для державного органу чи військового формування, однак у його структурі наявні підрозділи, що здійснюють такі функції (наприклад, Військова служба правопорядку у складі Збройних Сил України). 

Основними ознаками органів правопорядку можна вважати такі:

1. реалізація функцій із захисту прав і свобод людини, суспільства і держави від протиправних посягань, охорони громадського порядку, забезпечення громадської та національної безпеки;
2. організація і порядок діяльності таких органів, їхній адміністративно-правовий статус визначаються законом;
3. приналежність до сектору безпеки і оборони;
4. повноваження щодо запобігання, виявлення, припинення, розкриття і розслідування кримінальних правопорушень;
5. повноваження здійснювати оперативно-розшукову діяльність/негласні слідчі (розшукові) дії;
6. право застосовувати прямий примус на підставі та у випадках, визначених законом, включно із правом на застосування вогнепальної зброї;
7. наявність контролю з боку органів прокуратури за діяльністю таких органів щодо протидії правопорушенням і здійснення негласних та інших слідчих і розшукових дій органів правопорядку.

• 2.3. Предмет регулювання Закону

На відповідність наведеним вище ознакам були проаналізовані державні органи та військові формування, які б могли бути віднесені до органів правопорядку (або на чиї підрозділи міг би поширюватися відповідний закон), а саме: Національна поліція України (НПУ); Державне бюро розслідувань (ДБР); Національне антикорупційне бюро України (НАБУ); Бюро економічної безпеки України (БЕБ); Служба безпеки України (СБУ); Державна прикордонна служба України (Держприкордонслужба); Служба зовнішньої розвідки України (СЗР); Управління державної охорони України (УДО); органи і установи виконання покарань та слідчі ізолятори Державної кримінально-виконавчої служби України (ДКВС); розвідувальний орган Міністерства оборони України (ГУР МО); Військова служба правопорядку ЗСУ (ВСП ЗСУ); підрозділи Національної гвардії України (НГУ); Державна митна служба (Держмитслужба); Служба судової охорони (ССО).

Для формування переліку органів і військових формувань за основу взято положення ст. 216 Кримінального процесуального кодексу України, законів України «Про національну безпеку України», «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів», Комплексного стратегічного плану реформування органів правопорядку як частини сектору безпеки і оборони України на 2023–2027 роки та Урядового Плану заходів до нього. 

Відповідність вказаним вище ознакам встановлюється на основі положень законів України, які регулюють діяльність цих органів.

Крім того, у процесі аналізу були виявлені окремі недоліки законодавства, які потребуватимуть усунення.

2.3.1. Статус державних органів

Статус центрального органу виконавчої влади мають: НПУ, БЕБ, ДКВС, Держмитслужба, а НАБУ є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом. Ці органи відповідно до законодавства віднесені до виконавчої гілки влади. 

ДБР — правоохоронний орган, УДО і Держприкордонслужба — правоохоронні органи спеціального призначення. Держприкордонслужба відповідно до Закону України «Про розвідку» віднесена також до розвідувальних органів. 

СБУ має статус державного органу спеціального призначення з правоохоронними функціями. 

ССО — державний орган у системі правосуддя.

СЗР визначений як розвідувальний орган зі статусом окремого державного органу, який не є органом виконавчої влади.

НГУ є військовим формуванням з правоохоронними функціями, а ВСП ЗСУ — спеціальне правоохоронне формування у складі Збройних Сил.

Статус центрального органу виконавчої влади означає, що такі органи утворюються відповідно до Закону України «Про центральні органи виконавчої влади», а також цей Закон поширюється на їхню діяльність у частині, що не суперечить спеціальним законам. Відповідно до ст. 16 центральні органи виконавчої влади утворюються для виконання окремих функцій з реалізації державної політики. Їхня діяльність спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через відповідне міністерство. Спеціальний статус центрального органу виконавчої влади передбачає спеціальний порядок формування складу такого органу (якщо він колегіальний) або спеціальний порядок призначення його керівника, а також особливу форму взаємодії з Урядом.

Поняття «державний орган» має широке значення і є узагальнювальним. У Законі України «Про запобігання корупції» визначено, що це поняття має таке значення: орган державної влади, зокрема колегіальний державний орган, інший суб’єкт публічного права, незалежно від наявності статусу юридичної особи, якому згідно із законодавством надані повноваження здійснювати від імені держави владні управлінські функції, юрисдикція якого поширюється на всю територію України або на окрему адміністративно-територіальну одиницю. Таким чином, цим поняттям охоплюються органи законодавчої, виконавчої і судової влади. 

2.3.2. Функції та завдання

У законах, які регулюють діяльність державних органів і військових формувань, включених до переліку, спостерігається різний підхід до визначення функцій та завдань цих органів, а також до змісту самих понять «завдання» і «функція». Однак переважає підхід, за якого функцією органу виступає його головне призначення, а завданнями є конкретні напрями діяльності. 

Захист прав і свобод людини, суспільства і держави від протиправних посягань, по суті, є функцією всіх органів переліку. Водночас під таким захистом мається на увазі забезпечення права на життя, свободу, недоторканність, особисту безпеку та приватну власність, запобігання злочинності, боротьба з тероризмом та організованою злочинністю, охорона суверенітету, територіальної цілісності держави та недоторканності її кордонів. 

Забезпечення громадської та національної безпеки також віднесене до функцій усіх державних органів переліку.

Водночас національна безпека — це захищеність державного суверенітету, територіальної цілісності, демократичного конституційного ладу та інших національних інтересів України від реальних та потенційних загроз.

Громадська безпека і порядок — захищеність життєво важливих для суспільства та особи інтересів, прав і свобод людини і громадянина, забезпечення яких є пріоритетним завданням діяльності сил безпеки, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових осіб та громадськості, які здійснюють узгоджені заходи щодо реалізації і захисту національних інтересів від впливу загроз. 

П’ять органів з переліку мають повноваження провадити досудове розслідування: НПУ, ДБР, НАБУ, БЕБ, СБУ. Здійснювати оперативно-розшукову діяльність, крім цих п’яти органів, також можуть: Держприкордонслужба, СЗР, УДО, ДКВС і ГУР МО. З огляду на положення ст. 131-1 Конституції України, усі ці органи є об’єктом контролю з боку органів прокуратури. Однак СЗР та ГУР МО не можуть бути віднесені до органів правопорядку, оскільки їхньою основною функцією є розвідувальна, а не правоохоронна діяльність.

Усі органи переліку мають право на застосування фізичної сили, спеціальних засобів та вогнепальної зброї на підставах та у випадках, визначених законом. Водночас положення законів, які регулюють діяльність ДБР, НАБУ, БЕБ, СЗР, УДО, ДКВС, ГУР МО, НГУ та ССО, мають бланкетний характер і відсилають до відповідних положень Закону України «Про Національну поліцію».

2.3.3. Приналежність до сектору безпеки і оборони

До сектору безпеки й оборони відповідно до Закону України «Про національну безпеку України» не віднесено ДБР, НАБУ, БЕБ, ДКВС, Держмитслужбу. 

Три органи з перелічених мають майже ідентичний правовий статус: НАБУ, БЕБ і ДБР, однак невключення їх до сектору безпеки і оборони, на нашу думку, є помилковим.

Відповідно до Закону України «Про національну безпеку України» сектор безпеки і оборони — це система органів державної влади, Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, правоохоронних та розвідувальних органів, державних органів спеціального призначення з правоохоронними функціями, сил цивільного захисту, оборонно-промислового комплексу України, діяльність яких перебуває під демократичним цивільним контролем і відповідно до Конституції та законів України за функціональним призначенням спрямована на захист національних інтересів України від загроз, а також громадяни та громадські об’єднання, які добровільно беруть участь у забезпеченні національної безпеки України.

Отже, важливим критерієм віднесення того чи іншого державного органу до сектору безпеки є функціональна спрямованість на захист національних інтересів держави від загроз. 

Національні інтереси України — це життєво важливі інтереси людини, суспільства і держави, реалізація яких забезпечує державний суверенітет України, її прогресивний демократичний розвиток, а також безпечні умови життєдіяльності і добробут її громадян. 

Відповідно, загрози національній безпеці України — це явища, тенденції і чинники, що унеможливлюють чи ускладнюють або можуть унеможливити чи ускладнити реалізацію національних інтересів та збереження національних цінностей України. До таких загроз належить і злочинність. 

ДБР, НАБУ, БЕБ утворені для протидії окремим категоріям кримінальних правопорушень. Ба більше, у Законі «Про Національне антикорупційне бюро України» зазначено, що цей орган протидіє корупційним та іншим кримінальним правопорушенням, які вчинені вищими посадовими особами, уповноваженими на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, та становлять загрозу національній безпеці. Відповідно до Закону «Про Бюро економічної безпеки України» цей орган покликаний протидіяти загрозам економічній безпеці України, яка є складовою безпеки національної. Отже, ДБР, НАБУ і БЕБ мають бути віднесені до сектору безпеки і оборони як сили безпеки.

2.3.4. Органи правопорядку і перелік питань, які будуть регулюватися Законом

а) такі органи державної влади (положення Закону України «Про органи правопорядку» поширюються на них повністю):

• Національну поліцію України; 
• Державне бюро розслідувань; 
• Національне антикорупційне бюро України; 
• Бюро економічної безпеки України. 

б) структурні підрозділи таких державних органів і військових формувань, на які положення Закону України «Про органи правопорядку» поширюються частково:

• Служби безпеки України; 
• Державної прикордонної служби України; 
• Управління державної охорони України; 
• Державної кримінально-виконавчої служби України; 
• Національної гвардії України;
• Державної митної служби; 
• Військової служби правопорядку ЗСУ;
• Служби судової охорони.

У перспективі до переліку органів правопорядку (на які положення Закону поширюються в повному обсязі) можуть бути додані Державне бюро військової юстиції, а також митниця. 

До предмета регулювання Закону «Про органи правопорядку» пропонується віднести такі питання:

1. поняття органу правопорядку та інші дефініції, пов’язані з діяльністю таких органів;
2. організаційно-правовий статус органів правопорядку, особливості спеціального статусу в системі виконавчої влади;
3. вичерпний перелік органів правопорядку;
4. засади діяльності органів правопорядку (принципи діяльності, функції, повноваження, завдання, гарантії незалежності, засади організації, типова структура, загальна штатна чисельність кожного органу);
5. засади аналітичної діяльності, включно з використанням ILP-моделі, врахування кримінальної політики в діяльності органів правопорядку, застосування системи SOCTA та IOCTA, проведення регулярного оцінювання стану злочинності (crime survey, victimology survey) та довіри громадян до цих органів (включно з відчуттям безпеки як ключовою складовою довіри) тощо;
6. засади служби в органах правопорядку (засади і порядок призначення керівників, вимоги до кандидатів, строки повноважень керівників, підстави і порядок дострокового припинення їхніх повноважень; перелік типових посад (детектив, аналітик); порядок призначення та звільнення працівників, вимоги до кандидатів на посади, загальні засади носіння однострою, загальні засади присвоєння спеціальних звань, соціальний захист, гарантії матеріального забезпечення);
7. підстави і порядок застосування фізичної сили, спеціальних засобів та вогнепальної зброї;
8. засади міжнародної і міжвідомчої взаємодії та координації діяльності органів правопорядку (принципи, засади координації та взаємодії, роль МВС, порядок і форми взаємодії, особливості взаємодії органів правопорядку під час дії воєнного стану);
9. засади доброчесності та професійної етики працівників органів правопорядку (зокрема етичні засади взаємодії з учасниками кримінального провадження);
10.  система аудиту і внутрішнього контролю, засади захисту викривачів;
11.  загальний порядок і підстави притягнення працівників до дисциплінарної відповідальності;
12.  зовнішній контроль за діяльністю органів правопорядку (зокрема парламентський, громадський контроль).

Уніфікація ключових засад діяльності названих вище органів дасть змогу усунути прогалини в законодавстві, уточнити місце цих органів у загальній системі органів державної влади і їхній статус, посилити гарантії їхньої незалежності, удосконалити систему взаємодії між цими органами для ефективнішого виконання основних функцій. 

Лабораторія законодавчих ініціатив із коаліцією громадських організацій представила Європейській комісії проміжні результати цьогорічного Тіньового звіту за розділами 23 «Правосуддя та фундаментальні права» та 24 «Юстиція, свобода та безпека».

До презентації 4 червня долучилися представники Генерального директорату Європейської комісії з питань розширення та Східного сусідства (DG ENEST), який відповідає за переговори щодо розширення й вступу до ЄС з країнами-кандидатами та потенційними кандидатами на вступ. А також представники делегації ЄС в Україні.

Лабораторія законодавчих ініціатив із коаліцією громадських організацій третій рік поспіль моніторить та оцінює прогрес України у сфері євроінтеграції. Це незалежний альтернативний аналіз представників громадянського суспільства та експертного середовища за координації ЛЗІ.

Учасники презентували і обговорили результати у сферах верховенства права (суди, прокуратура, адвокатура), боротьби з корупцією та організованою злочинністю, реформи органів правопорядку, захисту засадничих прав і свобод людини за участі керівниці напряму «Верховенство права» ЛЗІ Карини Асланян і керівника напряму «Правопорядок» ЛЗІ Євгена Крапивіна, заступниці виконавчого директора з юридичних питань Transparency International Ukraine Катерини Риженко, голови правління Тетяни Печончик і адвокаційної менеджерки з євроінтеграції Анастасії Даців Центру прав людини ZMINA.

Керівниця напряму «Верховенство права» ЛЗІ Карина Асланян представила ключові результати за напрямом судової реформи. У фокусі — питання добору нових суддів та робота конкурсних комісій, вдосконалення дисциплінарних процедур, нерозв’язані проблеми, які потребують уваги вже зараз. А також — останні новини, пов’язані із ймовірними випадками корупції у Верховному Суді.

Важливим здобутком під час звітного періоду став запуск комплексного проєкту з цифровізації судової системи, який Лабораторія втілює спільно з ключовими інституціями судової влади — Верховним Судом, Вищою радою правосуддя, Державною судовою адміністрацією України та Вищою кваліфікаційною комісією суддів України, а також Конституційним Судом України.

Ключовими викликами на цьому етапі є призначення суддів Конституційного Суду, недопущення зупинки роботи ВРП через законодавчі колізії та належне реагування на ймовірні випадки корупції в судовій владі. 

Частини Тіньового звіту щодо прокуратури, адвокатури, а також посилення інституційної спроможності органів правопорядку протидіяти серйозним злочинам, включно з організованою злочинністю, презентував керівник напряму «Правопорядок» ЛЗІ Євген Крапивін.

Він підкреслив, що скасовані конкурси в липні 2025 року так і не було відновлено, у Генпрокурора залишаються надмірні повноваження. Попри вимогу Єврокомісії не лише повернути законодавство у попередній стан, а й утриматись від застосування цих повноважень — прогресу жодного. Найбільшим викликом у розвитку прокуратури є 10 пріоритетів Качки–Кос для України на 2026 рік. Передусім йдеться про зміну заполітизованого порядку призначення і звільнення Генпрокурора, а також впровадження обовʼязкового конкурсу на керівні посади. Це, зокрема, є частиною проєктів нової Антикорупційної стратегії, яку нині розробляє Україна. Конкурс на керівні посади мав бути впроваджений ще в березні 2026 року, але цього не сталося.

Євген Крапивін звернув увагу на відсутність будь-якого поступу у реформуванні адвокатури: незважаючи на створення у січні 2026 року урядової робочої групи з удосконалення законодавства у цій сфері, відтоді відбулося лише одне засідання. Це та супротив Національної асоціації адвокатів України значно сповільнюють досягнення належного результату і завдань Дорожньої карти з питань верховенства права в цьому напрямі.

Окремо Євген Крапивін зупинився на ключових аспектах Тіньового звіту за розділом 24 «Юстиція, свобода та безпека». 

Також цьогоріч експерти проаналізували ще одну частину кластера «Основи» — «Функціонування демократичних інституцій». Напрацювання у цьому напрямі коаліція за координації ЛЗІ також передала на ознайомлення Європейській комісії.

Цьогоріч Тіньовий звіт готують експерти Лабораторії законодавчих ініціатив, Transparency International Ukraine, Центру прав людини ZMINA, «Адвоката майбутнього», «Європи без бар’єрів», Асоціації правників України, Громадянської мережі «Опора», Центру демократії та верховенства права та за інформаційної підтримки «Європейської правди». Він вже традиційно буде опублікований напередодні Звіту Європейської комісії щодо прогресу України в межах Пакета розширення Європейського Союзу у 2026 році.

Тіньовий звіт є системним аудитом від профільних експертів громадських організацій, який не дублює офіційних документів держави і оцінки Європейської комісії і не залежить від їхніх позицій. Натомість є аналітичним інструментом підготовки фахового та комплексного бачення євроінтеграційних процесів, який передбачає залученість експертів до процесу реформ. І при цьому дає оцінку відповідності українського законодавства і всієї системи стандартам ЄС. 

Підготовка тіньових звітів — регулярна практика для усіх країн-кандидатів, які прагнуть вступити до Європейського Союзу. У Боснії і Герцеговині, Сербії, Північній Македонії, Молдові незалежні коаліції громадських організацій роками здійснюють альтернативний моніторинг прогресу реформ у сферах верховенства права, функціонування демократичних інституцій тощо. В Україні така робота системно здійснюється з 2024 року, коли коаліція громадських організацій вперше підготувала альтернативний аналіз до Звіту Європейської комісії щодо прогресу України в межах Пакета розширення Європейського Союзу. 

Тіньовий звіт — це всеціло продукт громадянського суспільства, незалежно від джерел підтримки. Для зміцнення інституційної незалежності процесу з 2026 року ЛЗІ започатковує нову тенденцію: Тіньовий звіт профінансований також і незалежними громадськими організаціями. Значна частина коштів на його розробку буде покрита Лабораторією законодавчих ініціатив і Transparency International Ukraine. ЛЗІ бере на себе місію забезпечити максимальну неупередженість і об’єктивність цього процесу підготовки, як і робить це щороку.