Яких змін потребує Конституція України в процесі набуття членства в ЄС? Олександр Заславський, заступник виконавчої директорки Лабораторії законодавчих ініціатив, виступив на експертному обговоренні «Конституційна трансформація: євроінтеграційний поступ та повоєнне відновлення України». Подію організувала Дослідницька служба Верховної Ради України з нагоди четвертої річниці її створення за сприяння Програми підтримки інтеграції України до ЄС Ukraine2EU та Фонду Ганса Зайделя в Україні.
Захід об’єднав керівництво Верховної Ради, народних депутатів, представників Конституційного Суду, органів державної влади, європейських інституцій і парламентів держав Європи, а також українських та міжнародних експертів. Однією з центральних тем дискусії стало питання майбутньої конституційної адаптації України до членства в Європейському Союзі. Олександр Заславський запропонував розглядати досвід держав-членів ЄС не як набір готових конституційних рішень для запозичення, а як можливість оцінити різні моделі, причини їхнього вибору та наслідки їхнього застосування.
Серед базових питань, на які Україні необхідно знайти власну відповідь: 1) конституційна основа для передачі або спільного здійснення частини державних повноважень на рівні ЄС; 2) місце права Європейського Союзу в українській правовій системі; 3) майбутній баланс між парламентом і виконавчою владою. Держави, які вже проходили процес конституційної адаптації до членства в ЄС, обирали різні моделі вирішення цих питань.
Окрему увагу експерт приділив саме останньому питанню. Після вступу до ЄС представники Уряду братимуть безпосередню участь у виробленні рішень на рівні Європейського Союзу. Відтак частина рішень, які матимуть прямі наслідки для внутрішньої політики держави, розроблятиметься за активної участі виконавчої влади. Це ставить практичне питання: як зберегти дієву роль Верховної Ради у виробленні державної політики у сферах, де рішення формуватиме Уряд разом з іншими державами на рівні ЄС.
Досвід держав-членів демонструє різні механізми парламентського контролю у справах ЄС. Зокрема, парламенти можуть отримувати інформацію про позицію уряду щодо проєктів рішень ЄС, формувати власну позицію, заслуховувати відповідних міністрів та контролювати, як позиція держави була представлена в інституціях Союзу. Водночас наявність таких формальних інструментів сама по собі не гарантує сильного парламентського впливу: практика їх використання суттєво відрізняється між державами-членами.
Для України це питання має додатковий вимір через особливості власної системи влади. Йдеться не лише про формальний розподіл повноважень між Парламентом, Урядом і Президентом, а й про фактичну спроможність Верховної Ради контролювати виконавчу владу.
Тому конституційну адаптацію до майбутнього членства варто розглядати в ширшому контексті функціонування системи державної влади. Україні необхідно визначити, як формуватиметься її позиція у справах ЄС, як у цьому процесі взаємодіятимуть Президент, Уряд і Парламент, хто матиме можливість впливати на цю позицію та хто нестиме політичну відповідальність за рішення, ухвалені від імені України.
Лише після цього варто визначати, які проблеми майбутнього членства справді потребують змін до Конституції України, які можуть бути вирішені на рівні закону, а які — через парламентські та урядові процедури. Досвід держав, які вже пройшли цей шлях, важливий у цьому контексті передусім для розуміння того, між якими варіантами вони обирали, чому зробили саме такий вибір і до яких практичних наслідків він призвів.
