До першої річниці Уряду Юлії Свириденко залишалося п’ять днів. Замість публічної оцінки його роботи Президент Володимир Зеленський оголосив про зміну політичної стратегії та кадрові перестановки в Уряді. Уже наступного дня Прем’єр-міністерка подала до Верховної Ради заяву про відставку, після чого Парламент її підтримав. Це означає, що у відставку йде автоматично увесь склад Кабміну.

Причин таких змін суспільство так і не почуло. Залишається лише здогадуватися, чи впорався Уряд зі своїми завданнями, за якими критеріями його оцінювали. І висловлювати припущення про зміну державних пріоритетів або ж намагання врятувати репутацію та рейтинги…

Сюрпризом такі новини стали і для тих, хто має надати юридичної сили цим рішенням — народних депутатів. За їхніми словами, вони дізналися про оновлення Уряду із дописів Президента у соцмережах та медіа.

Ця історія вкотре підсвітила не лише брак комунікації між гілками влади, а й продемонструвала розрив між передбаченою законом роллю Парламенту та реальною практикою, у якій політична ініціатива концентрується навколо Президента.

Дотримання процедури і прозорість рішень — це спосіб зрозуміти, хто, як і чому ухвалив рішення і хто нестиме за нього відповідальність. Від того, як відбуваються кадрові зміни, зокрема в Уряді, залежить не лише довіра до нових призначень, а й здатність держави ефективно працювати навіть після зміни людей. Розбираємо, про що свідчать ці процеси, і які наслідки вони можуть мати для держави.

Президент України не може одноосібно найняти або звільнити Кабінет Міністрів. Прем’єр-міністра, міністрів оборони та закордонних справ призначає Верховна Рада за поданням Глави держави. Інших членів Уряду — за поданням Прем’єра.

Уряд відповідальний перед Президентом і Парламентом, але підконтрольний і підзвітний саме Верховній Раді. Саме вона мала б оцінювати Уряд не лише в день його відставки. Протягом усієї роботи Кабміну депутати повинні перевіряти виконання зобов’язань, заслуховувати міністрів, аналізувати рішення, вимагати пояснень тощо. І зрештою — робити висновок, чи справляється виконавча влада зі своїми завданнями.

Тобто за належного парламентського контролю оцінювати Кабмін мали б не у закритому колі політичного керівництва. Це мали б робити якраз народні депутати.

Але це складно робити у системі, де ключовим центром ухвалення рішень є Президент — як у сприйнятті урядовців, так і часто самих нардепів. У такій конфігурації питання підзвітності відкрите: навіщо звітувати перед Парламентом, якщо фактично не він визначає твою міністерську долю? І хоча інструменти парламентського контролю існують, на практиці вони не забезпечують відповідальність Уряду перед Верховною Радою.

У результаті суспільство отримує політичний вердикт — без публічного аналізу роботи Кабміну, чітких висновків і пояснення, що саме має змінитися з приходом нового складу.

Водночас проблем не лише в тому, що депутати не оцінюють Уряд системно. Їх можуть усунути й від вироблення кадрових рішень, які згодом вони мали б підтримати власними голосами.

За законом Уряд формують за участі Президента, Верховної Ради і кандидата на посаду Прем’єра. Неформальні перемовини — звична частина демократичного процесу. Проблема зʼявляється, коли вони повністю підміняють змістовну і відкриту процедуру, а Парламент стає лише технічним виконавцем рішення, ухваленого в іншому місці.

Наразі невідомо, чи відбувалися консультації з парламентськими комітетами до оголошення про перестановки, і хто готував перелік кандидатів. Відкритим також залишається питання: чи ділили між собою Президент, майбутній Прем’єр і парламентська більшість право пропонувати людей на посади і як вони це робили?

Судячи з публічних і кулуарних реакцій, депутати не отримали пояснень щодо причин кадрових змін в Уряді. Це робить парламентарів заручниками ситуації, а згодом і відповідальними перед суспільством за кадрові перестановки, на які вони мали обмежений вплив або не мали його взагалі. Адже їхні голоси перетворюють ініціативу Президента на рішення про призначення.

Підтримка запропонованих Президентом кадрових змін стане неформальним вотумом довіри президентській стратегії. Водночас відповідальність за проголосоване неможливо повністю перекласти на Президента і його команду.

Символічно, що відставка Свириденко співпала з закінченням річного терміну її роботи, аналогу річного імунітету від відставки, якби Програму ухвалили. Тож навіть якби влада вирішила пояснити відставку результатами роботи Уряду Свириденко, виникла б інша проблема: за якими документами оцінювати його роботу?

Свою Програму діяльності цей склад Кабміну подав до Верховної Ради у вересні 2025 року. Її так і не схвалили. Відповідно, немає затверджених Парламентом цілей, за якими можна оцінювати ефективність Уряду.

Звісно, можна проаналізувати плани пріоритетних дій, державний бюджет, виконання міжнародних зобов’язань, підготовлені законопроєкти і публічні обіцянки. Але підґрунтям такої оцінки стануть здебільшого публічні обіцянки, які не мають обов’язкового характеру та не встановлюють відповідальних.

Без схваленої Програми відставка Уряду не завершує повноцінного циклу відповідальності. Уряд просто змінюється. Але суспільство не бачить прогалин, які потрібно залатати. Вони губляться між припущеннями і чутками.

Тому першочерговим завданням нового Кабміну має стати підготовка повноцінної Програми діяльності з вимірюваними цілями, строками та відповідальними органами. Її потрібно публічно представити і вчасно подати до Верховної Ради. Схвалення Програми діяльності дасть новому Уряду річний імунітет від відставки, а депутатам і суспільству — розуміння, за що саме Кабмін відповідає і за якими критеріями його оцінюватимуть.

Асиметрія впливу і відповідальності — лише одна сторона кадрового перезапуску. Інша — його ціна для системи державного управління.

Кадрові перестановки в Україні регулярно супроводжуються зміною самої архітектури виконавчої влади. Міністерства об’єднують, розділяють, перейменовують, а їхні функції передають від одного органу до іншого.

Оголосити таке рішення можна за один день, однак його втілення триває місяцями. Як правило це триває півроку. У цей час міністерство працює, але значна частина його ресурсів йде на відновлення і налагодження процесів.

Міністерство національної єдності є гарним прикладом поганої управлінської практики у вигляді міністерства-піврічки. У той час коли ресурси України обмежені, було витрачено чимало ресурсів на безрезультативний експеримент.

Реорганізація потребує нового положення про міністерство, розподілу функцій, сфер відповідальності, працівників, бюджетів тощо. Частину рішень доводиться заново погоджувати з іншими органами.

Тож частина першого року нового Уряду знову може піти не на реалізацію політики, а на внутрішню перебудову. Навіть компетентна команда не здатна миттєво компенсувати втрачений час, розірвані робочі зв’язки та необхідність повторно налагодити процеси. І що складнішим є чергове переформатування, то важливішою стає належна передача справ від попереднього Уряду наступникам.

Від її якості залежить, чи зможе новий Кабмін продовжити вже розпочату роботу, чи знову витрачатиме місяці на відтворення контексту, перегляд опрацьованих рішень і формування власних команд. Саме тому справжня спадщина Уряду — це не лише перелік успіхів і провалів або фінальний допис Прем’єра, а зрозуміла картина того, у якому стані держава передає ключові напрями політики новому керівництву.

Одним з інструментів такої передачі можуть бути перехідні книги для нового Прем’єра та кожного міністра. Вони мали б фіксувати поточний стан справ, критичні строки для виконання зобов’язань, законопроєкти і підзаконні акти в роботі, можливі ризики тощо. Окремо потрібно позначити процеси, які не можна зупиняти через зміну керівництва, та рішення, які не можна відкладати.

В Україні вже була спроба запровадження такої практики, яка, на жаль, не прижилася. Як інструмент належного врядування вона дає змогу не втратити пам’ять разом зі зміною керівника, а Парламенту — оцінити, чи запропоновані новим Кабміном заходи — новаторська ініціатива, а що — продовження роботи, розпочатої попередниками.

Зміна Уряду змусить частину урядових законопроєктів почати парламентський шлях заново. Йдеться про усі 142 проєкти законів (підраховано на основі відкритих даних), внесені Кабміном Свириденко і не прийняті за основу в першому читанні. Для Парламенту це означає фактично новий цикл роботи: розгляд на комітетах, підготовка висновків і ще одне перше читання.

Попередня робота не зникає повністю, але повторне проходження процедури потребуватиме часу. Це може сповільнити низку процесів, від яких часто залежить виконання євроінтеграційних зобов’язань і отримання міжнародної фінансової підтримки України. Тож у процесі кадрових перестановок важливо зберегти ще й спроможність щодня виконувати сотні пов’язаних між собою завдань без постійного повернення до місця, звідки починали.

Кадрові перестановки іноді справді потрібні. Структуру виконавчої влади є сенс переглядати, якщо вона не дає результату. Але будь-яке таке рішення має свою ціну: час, ресурси, втрата темпу виконання міжнародних зобов’язань, повторне налагодження процесів і ризик нових криз.

Під час війни цих ресурсів у нас обмаль. Тому будь-які політичні рішення варто оцінювати не лише крізь призму політичної доцільності або ж задля задоволення власних політичних амбіцій, але й з погляду реалістичності їх впровадження.

Навіть найкраща мета не звільняє владу від обов’язку пояснити суспільству причини кадрових рішень, те, якою буде державна політика після зміни людей і що забезпечуватиме її сталість, а також від проходження визначеної законом процедури. Адже йдеться не лише про стабільність державних інституцій, а й про довіру до влади і здатність країни рухатися вперед без чергового повернення до початкової точки.

Але якщо ми вже в ній — на етапі формування нового Уряду, то хоч цього разу треба спробувати зробити все правильно, з Програмою діяльності та без кардинальної перетасовки міністерств. Так новий Кабмін, можливо, уникне долі свого попередника.

Реформа децентралізації в Україні почалася ще у 2014 році. Тоді новостворені громади отримали нові повноваження та джерела доходів для місцевих бюджетів. Однак посилення фінансових можливостей не супроводжувалося побудовою зрозумілої системи інституційних змін — розподілу функцій і відповідальності. Законодавчо межу між повноваженнями центральної влади та громади, району чи області так і не було встановлено. Створення нової владної вертикалі з тимчасових військових адміністрацій під час повномасштабної війни ще більше загострило цю проблему.

Розвʼязати її та роз’яснити, хто за що відповідає, мав би закон про розмежування повноважень між рівнями публічного врядування. Однак його так і не ухвалили, хоча відповідно до вимог Ukraine Facility мали зробити це ще наприкінці березня 2026 року. 

Щобільше — від того, наскільки чітко держава визначає відповідальність різних рівнів влади, залежить не лише подальший розвиток реформи децентралізації, а й виконання частини євроінтеграційних зобов’язань України. Тому обговорення довкола законопроєкту № 14412 «Про засади розмежування та розподілу повноважень між рівнями публічного врядування» перестало бути виключно внутрішньою дискусією про архітектуру влади. Із відкриттям першого кластера «Основи» це питання стає частиною ширшого завдання — адаптації українського законодавства до європейських стандартів та виконання зобов’язань, які супроводжуватимуть переговорний процес.

В основі європейської системи місцевого самоврядування лежить простий принцип: рішення мають ухвалюватися якомога ближче до людини. У праві ЄС це називають субсидіарністю. Наприклад, Європейська хартія місцевого самоврядування надає громадам у межах закону самостійно визначати способи виконання своїх повноважень. Натомість система місцевого самоврядування в Україні, попри декларовану відданість європейським принципам, все ще значною мірою перебуває під впливом централізованих управлінських практик і погано розмежованих повноважень, що обмежує спроможність громад. 

Частково змінити це має законопроєкт № 14412. Він задає рамку для подальших змін: класифікує повноваження та запроваджує правила їх розподілу між державою, областями, районами та громадами. Остаточно визначити компетенції має інший спеціальний закон спільно зі змінами ще понад 150 чинних законів і нормативно-правових актів.

Законопроєкт № 14412 мав би наблизити систему до моделі, за якої громади здійснюють свої функції без втручання держави, отримуючи при цьому фінансування як з держбюджету, так і в результаті реалізації власних повноважень. Йдеться, наприклад, про будівництво шкіл, лікарень, спортивних закладів тощо. Це покращить якість публічних послуг для громадян і зменшить кількість конфліктів між органами місцевого самоврядування та місцевими органами виконавчої влади.

Здавалося б, законопроєкт № 14412 має розв’язати проблему, яка роками залишалася нерозв’язаною: визначити, хто і за що відповідає в системі публічного врядування. Однак у теперішній редакції проєкт закону створює ризики. Окремі його положення можуть розширити можливості центральної влади впливати на те, як органи місцевого самоврядування реалізують свої повноваження. А самостійність громад — поставити під загрозу. Це суперечить самій логіці децентралізації, яка передбачає передачу не лише ресурсів і відповідальності, а й свободи та можливості ухвалювати рішення на місцях.

Наприклад, у законопроєкті № 14412 є пропозиція, яка суперечить Конституції, визначати частину компетенцій органів місцевого самоврядування підзаконними актами, а не законами. Це дасть змогу Уряду або іншим органам виконавчої влади змінювати правила без проходження повноцінної парламентської процедури. Як-от, громада впроваджує нововведення, маючи на це формальні повноваження. Але Кабмін змінює порядок реалізації через підзаконний акт, тому рішення доводиться переглядати або відкладати. Для мешканців громади це виглядає просто: обіцяне не було виконано, і воно не запрацювало вчасно.

Водночас у проєкті закону № 14412 є пропозиція дозволити законом визначати, як саме органи місцевого самоврядування мають виконувати надані їм повноваження та функції. Це не лише суперечить Європейській хартії місцевого самоврядування, яка надає громадам самостійність у цих питаннях, а й нівелює саму сутність самоврядування. Наприклад, якщо громаді доручено утримувати місцеві дороги, вона сама (а не закон) має вирішувати, як це робити: створити комунальне підприємство, наймати підрядників чи поєднати різні підходи.

Окрім того, у законопроєкті з’являються «факультативні повноваження», які виконавча влада може «спускати» виконавчим органам рад на «договірних засадах». Тільки от незрозуміло, хто відповідатиме за ці завдання і звідки їх фінансуватимуть. Це суперечить і Конституції, і постанові Кабінету Міністрів № 1748. Та й взагалі не властиве європейському праву. 

На додачу до всього іншого, проєкт закону № 14412 передбачає обмежений судовий контроль — тобто у разі втручання інших органів влади, громади фактично не зможуть захистити себе. Тож частина питань, які вони сьогодні вирішують (дозволи, довідки, погодження, встановлення ставок місцевих зборів — податку на майно, туристичного збору, збору за паркування транспортних засобів та надання пільг), може залишитися в їхній компетенції лише формально — без реальної можливості ефективно їх реалізовувати або відстояти в суді. 

Ухвалення законопроєкту № 14412 у поточній редакції може порушити баланс гілок влади, створити конфлікт між Парламентом та Урядом щодо моделі публічного врядування, сповільнити євроінтеграцію, а на додачу — призвести у подальшому до визнання закону неконституційним. 

І поки Україна намагається відповісти на питання, хто за що відповідає, законопроєкт, який має це зробити — ризикує знову залишити громади залежними від центру. Натомість нові правила розподілу повноважень мають не відтворювати посткомуністичну централізовану модель, а відповідати європейським практикам. Відповідно — сприяти переходу до системи, у якій громади є не безініціативними виконавцями рішень центральної влади, а повноцінними учасниками публічного управління у межах, визначених законом.

Україна вже має понад 2 млн учасників бойових дій, які потребують ефективної реінтеграції. Чинна система підтримки ветеранів і ветеранок не відповідає масштабу потреб, які постають перед державою у зв’язку з поверненням Захисників і Захисниць до цивільного життя. Базовий Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» визначає статуси та соціальні гарантії, але не створює цілісної державної ветеранської політики. Наслідком цього є фрагментованість допомоги, нерівний доступ до послуг і відсутність системного супроводу після завершення служби.

• ухвалення законодавства про перехід від військової служби до цивільного життя включено до заходів Плану України в межах Ukraine Facility;
• фрагментована модель підтримки знижує доступність медичної, реабілітаційної, психологічної допомоги й підтримки зайнятості;
• відсутність ефективної реінтеграції матиме наслідком втрату людського капіталу й зростання навантаження на систему соціального захисту;
• ветеранська політика є складовою відновлення, стійкості та безпеки України.

У березні 2025 року було прийнято Закон України № 4285-IX, який визначив пріоритети щодо створення системи підтримки ветеранів та ветеранок війни, членів їхніх сімей і сімей загиблих Захисників і Захисниць України, зокрема шляхом упорядкування ветеранської політики. Ці пріоритети мають бути реалізовані у відповідному законодавчому акті. Наразі розроблено кілька проєктів актів, які перебувають на розгляді Парламенту.

Насамперед це проєкт Закону України «Про основні засади державної ветеранської політики щодо ветеранів/ветеранок, які брали участь у відсічі збройної агресії Російської Федерації проти України» (номер, дата реєстрації: 13696 від 25.08.2025), поданий Урядом. 

Паралельно Урядом напрацьовано проєкт Кодексу України про захист державності, незалежності та статус захисників держави (Ветеранського кодексу) (номер, дата реєстрації: 14265 від 28.11.2025).

Комітет з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів Верховної Ради України напрацював власну (альтернативну) редакцію проєкту Кодексу про захист державності, незалежності та статус захисників держави (номер, дата реєстрації: 14265-1 від 17.12.2025).

Усі зазначені проєкти формують ветеранську політику, зокрема закріплюють права ветеранів та ветеранок у сферах:

• охорони здоровʼя: медична, реабілітаційна допомога, підтримка психічного здоровʼя;
• зайнятості та формування добробуту: програми підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації, підтримка ветеранського бізнесу тощо.

1. Збереження фрагментованої системи ветеранської політики. Ветеранська політика досі регулюється значною кількістю законів і підзаконних актів. За відсутності комплексного законодавчого акта зберігаються дублювання повноважень, неузгодженість програм підтримки, складність доступу ветеранів і ветеранок до послуг та нерівномірне впровадження політики на рівні громад.
2. Відсутність цілісної системи переходу від військової служби до цивільного життя. Попри наявність окремих програм підтримки, в Україні досі не визначено цілісної системи переходу, яка б забезпечувала безперервний супровід військовослужбовців під час служби та після звільнення зі служби. Це призводить до несвоєчасного інформування про доступні послуги, невиявлення потреб у реабілітації, відновленні здоров’я, освіті та працевлаштуванні, ізольованості програм підтримки та залежності реінтеграції від спроможності конкретної громади.
3. Втрата людського капіталу та потенціалу для відновлення країни. Відсутність ефективної системи підтримки та реінтеграції обмежує можливості ветеранів і ветеранок брати участь у житті громад, знижуючи їхній внесок у післявоєнне відновлення України.
4. Ризик невиконання зобов’язань у межах Ukraine Facility. Набрання чинності законодавством про державну ветеранську політику є одним із кроків Плану України в межах Ukraine Facility. Затримка з його прийняттям або впровадженням може ускладнити виконання індикаторів Плану та негативно вплинути на оцінку прогресу реформ з боку європейських партнерів.

Формування системи переходу від військової служби до цивільного життя є не лише питанням соціальної підтримки ветеранів і ветеранок, а й необхідною передумовою їхньої ефективної реінтеграції, збереження людського капіталу й використання ветеранського потенціалу для відновлення, безпеки та стійкості України.

Збереження фрагментованої моделі підтримки, орієнтованої переважно на статуси та пільги, не відповідає масштабу потреб ветеранів і ветеранок та ускладнює доступ до медичної, реабілітаційної, психологічної допомоги, освіти, зайнятості й підтримки підприємництва. Без переходу до цілісної, потребоорієнтованої системи підтримки реінтеграція й надалі залежатиме від спроможності окремих громад, доступності послуг на місцях. 

Ухвалення законодавства про державну ветеранську політику є необхідною умовою виконання кроку Ukraine Facility та наближення ветеранської політики до сучасних європейських підходів.

Короткострокові:

1. Ухвалити новий базовий закон щодо державної ветеранської політики. Він має визначити мету, принципи та основні засади державної ветеранської політики, а також створити основу для формування системи переходу від військової служби до цивільного життя. У ньому доцільно закріпити повноваження органів державної влади, органів місцевого самоврядування та інших суб’єктів, залучених до підтримки ветеранів і ветеранок; передбачити механізми оцінювання індивідуальних потреб ветеранів і ветеранок та членів їхніх сімей; а також визначити механізми міжвідомчої координації у сфері ветеранської політики.

Середньострокові:

1. Створити повноцінну систему переходу від військової служби до цивільного життя. Система переходу має забезпечувати безперервний супровід військовослужбовця від підготовки до звільнення зі служби до завершення реінтеграції у цивільне життя. Для цього необхідно запровадити оцінювання потреб до звільнення, визначити порядок міжвідомчої взаємодії, забезпечити доступ до медичних, реабілітаційних, соціальних, освітніх та інших послуг, налагодити інформування ветеранів і ветеранок про доступну підтримку та координацію між державою, громадами та надавачами послуг.
2. Посилити роль територіальних громад у реалізації ветеранської політики. Для цього необхідно визначити мінімальні стандарти підтримки на місцевому рівні, розвивати систему фахівців із супроводу ветеранів і ветеранок, забезпечити координацію між громадами, ветеранськими просторами та надавачами послуг, а також надати громадам ресурси для роботи з ветеранами і ветеранками та членами їхніх сімей.
3. Забезпечити перехід від моделі пільг до моделі відновлення людського капіталу. Ветеранська політика має поєднувати соціальний захист із відновленням здоров’я, професійною адаптацією, зайнятістю, підтримкою підприємництва та участю ветеранів і ветеранок у житті громад. Її ефективність має оцінюватися не за кількістю передбачених пільг, а за реальними результатами відновлення та реінтеграції.

Інфобриф підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Припинення конкурсного добору стало необхідним кроком для системи державної служби на початку повномасштабного вторгнення. Однак що робити далі, на тлі дії воєнного стану, активних євроінтеграційних процесів і наростаючої кадрової кризи? Лабораторія законодавчих ініціатив презентувала своє бачення у дослідженні «Формування кадрового складу державної служби під час дії воєнного стану: потреби, виклики та перспективи» під час Круглого столу, організованого Комітетом Верховної Ради з питань організації державної влади, місцевого самоврядування, регіонального розвитку та містобудування. Спільно із народними депутатами України, представниками державних інституцій та громадянського суспільства обговорювали:

• вдосконалення порядку вступу та проходження державної служби;
• відновлення конкурсів на посади державної служби та служби в органах місцевого самоврядування;
• пропозиції до профільного законопроєкту № 13478-1, який нині готують до другого читання.

Міжнародні інституції наголошують: Україні необхідно повернутися до конкурсного добору, що ґрунтується на принципі меритократії, суб’єкти законодавчої ініціативи зосереджені на виконанні цих вимог, тоді як самі державні службовці не завжди згодні з цими пропозиціями. Саме тому проблему формування кадрового складу державної служби важливо розглядати й «зсередини».

Заступник виконавчої директорки ЛЗІ з аналітичної роботи Олександр Заславський розповів, що дослідження охоплює такі аспекти, як внутрішня оцінка держслужбовців нинішньої системи добору на посади держслужби, потреби, очікування, можливі підходи для подолання проблеми кадрового добору. Крім того, дослідження містить рекомендації щодо правового регулювання добору на посади державної служби.

Отримані результати свідчать про адаптацію державних службовців до чинної моделі добору кадрів та обмежене усвідомлення потенційних переваг конкурсного добору:

1. більшість респондентів (57,2%) задоволені відсутністю конкурсних процедур, понад 55% вважають, що відсутність конкурсів цілком забезпечує рівність доступу до посад;
2. частина респондентів (26,3%) чітко розуміє необхідність конкурсів і чекають на їх відновлення.

Що зумовило такі результати? Серед чинників — і питання довіри до результатів конкурсного відбору, і невизначений статус державних службовців, призначених на посади без конкурсів. Наразі 42,8% опитаних державних службовців вважає, що такі особи можуть продовжити проходження державної служби без конкурсу на підставі результатів оцінювання службової діяльності.

Окремий фокус дослідження — перспективи ухвалення законопроєкту № 13478-1 найближчим часом. Очікування держслужбовців досить стримані, та народні депутати зазначають: час відновлювати конкурси давно настав. Адже ухвалення проєкту Закону № 13478-1 про відновлення конкурсних процедур сприятиме виконанню однієї з вимог Плану для Ukraine Facility на 2024–2027 роки. Повернення конкурсів — це питання не тільки політичної доцільності, а й доказової політики: які проблеми виникли за час її спрощених процедур, які ризики бачимо зараз, і які моделі будуть робочими в умовах воєнного стану.

Втім, модель добору кадрів не є єдиним чинником професійності, престижності та кадрової стабільності державної служби — не менш важливу роль відіграють умови праці.

Якою має бути модель відновлення конкурсів, щоб це було одночасно справедливо, реалістично та безпечно для стабільності та збереження функціональності системи державного управління? Наразі важливо говорити про етапність відновлення конкурсів, особливості для органів місцевого самоврядування, відповідність як українським реаліям, так і міжнародним стандартам.

Більше ж про рекомендації ЛЗІ, позиції стейкхолдерів щодо профільного законопроєкту, аналіз поточного стану та практики добору на посади державної служби в умовах воєнного стану — читайте у новому дослідженні.

Концепція реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади ще у 2014 році передбачала досягнення оптимального розподілу повноважень між органами місцевого самоврядування (далі — ОМС) та органами державної влади. Проте питання належного розмежування повноважень залишається невирішеним. Це зберігає надмірну централізацію державного управління, консервує неефективний розподіл влади між центральними органами та ОМС, підважує результати децентралізації й не відповідає європейським принципам публічного врядування. На практиці відсутність такого розмежування спричиняє конфлікти компетенцій, неефективне використання ресурсів і залежність місцевого самоврядування від «ручного» управління з центру.

• ухвалення закону щодо розмежування повноважень між ОМС та органами державної влади, між різними рівнями публічного управління за принципом децентралізації та субсидіарності вже у цьому році є умовою Плану для Ukraine Facility на 2024–2027 рр., що передбачає виділення Україні у 2026 році орієнтовно 7,2 млрд євро. Невиконання реформ формує ризик неотримання цих коштів;
• завершення реформи місцевого самоврядування до 31.12.2027 є індикатором виконання Дорожньої карти з питань реформи державного управління, що необхідно для вступу України до ЄС;
• хронічні конфлікти компетенцій між рівнями влади підважують інституційну спроможність органів публічного врядування.

Постановою КМУ № 1748 від 12.12.2025 оновлено Концепцію реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади у напрямі більш чіткої класифікації повноважень між рівнями публічного врядування та визначення функцій ОМС. Наступним етапом розв’язання проблеми розмежування та розподілу повноважень між ОМС, виконавчою владою та різними рівнями місцевого самоврядування має стати урядовий законопроєкт «Про засади розмежування та розподілу повноважень між рівнями публічного врядування» (№ 14412 від 30.01.2026), який пройшов перше читання 7 квітня 2026 року. КМУ визначає законопроєкт як рамковий: остаточне закріплення повноважень ОМС передбачається шляхом внесення змін до 158 законів та інших нормативно-правових актів. Окремо Уряд наголошує на потребі ухвалення спеціального законопроєкту щодо секторального розмежування компетенцій у сфері формування та реалізації політик на обласному, районному та базовому рівнях місцевого самоврядування. У Комітеті Верховної Ради України з питань організації державної влади, місцевого самоврядування, регіонального розвитку та містобудування наголошують на важливості оперативного ухвалення законопроєкту № 14412 за умови забезпечення його належної якості. Європейські партнери, послідовно підтримуючи ідею розмежування повноважень між рівнями органів публічного врядування та уточнення функцій ОМС відповідно до Європейської хартії місцевого самоврядування, оцінюють законопроєкт № 14412 як «важливий крок» у цьому напрямку. Водночас вони вказують на необхідність додаткового законодавчого врегулювання ролі публічного управління районного рівня, повноважень місцевих державних адміністрацій та усунення дублювання повноважень між різними рівнями публічного врядування. Представники громадянського суспільства загалом підтримують рамковий підхід законопроєкту № 14412, але наголошують на потребі максимально оперативно конкретизувати компетенції кожного рівня влади відповідно до підходів, закладених у постанові КМУ № 1748. 

Неузгодженість у правових підставах діяльності різних рівнів публічного врядування. Наявність у законопроєкті № 14412 норм, що суперечать Конституції України та європейському праву (визначення законом формату виконання ОМС власних функцій; уточнення не законом, а нормативно-правовим актом Уряду чи Президента переліку функцій ОМС; обмеження права ОМС на оскарження в суді рішень щодо власних повноважень, «договірні підстави» спільного здійснення повноважень або їх делегування), а також наявність у законопроєкті № 14412 розбіжностей із постановою КМУ № 1748 щодо класифікації повноважень органів публічного врядування (у разі якщо законопроєкт не буде доопрацьований до другого читання) формують ризики високої ймовірності визнання закону неконституційним (повністю або частково), формування суперечливої моделі публічного врядування, гальмування євроінтеграції.

Інституційний перекіс на користь виконавчої вертикалі. Законопроєкт № 14412 фактично допускає визначення функціоналу ОМС на підзаконному рівні (акти Президента та Кабінету Міністрів), що створює загрози порушення балансу гілок влади, зокрема обмеження компетенції Парламенту та місцевих рад. 

Ухвалення законопроєкту № 14412 без коригування концептуальних неузгодженостей сформує ризики юридичної невизначеності та інституційних конфліктів, створить підґрунтя як для подальшого посилення централізації управління з боку виконавчої влади, так і для нівелювання позитивних результатів реформи децентралізації, уповільнить виконання євроінтеграційних зобов’язань України.

Короткострокові.

Під час доопрацювання законопроєкту № 14412 до другого читання: 

• усунути дуальність правового тлумачення розмежування повноважень: синхронізувати термінологію та класифікацію повноважень між законопроєктом № 14412 та постановою КМУ № 1748, а також узгодити урядові рішення із законодавчими змінами у сфері розподілу повноважень між ОМС та державною владою;
• виключити підзаконне регулювання функцій ОМС: закріпити в ч. 1 ст. 3 законопроєкту, що визначення повноважень ОМС здійснюється виключно законами;
• забезпечити інституційну автономію ОМС (відповідно до ст. 4(2) Європейської хартії):

1. вилучити ч. 1 ст. 16 законопроєкту, яка дозволяє законом визначати способи та порядок реалізації ОМС власних повноважень (залишити громадам право самостійно обирати методи роботи в межах закону);
2. віднести інституційно-організаційні повноваження до власних функцій ОМС (ч. 3 ст. 6 законопроєкту);
3. розширити судовий захист на всі види повноважень ОМС (власні та делеговані), гарантувавши право оскарження будь-яких дій чи бездіяльності органів влади щодо компетенції громад (ч. 5 ст. 8 законопроєкту).

• привести законопроєкт у відповідність до європейських стандартів: виключити поняття «факультативні повноваження» (ст. 9 законопроєкту), оскільки воно:

1. не має аналогів у європейському праві;
2. створює юридичну невизначеність через відсутність в законопроєкті чіткого механізму їх фінансування;
3. запроваджує не передбачену чинним законодавством процедуру «договірного перерозподілу повноважень» між інститутами публічної влади (п. 2 ст. 9 законопроєкту).

Середньострокові. 

1.  провести функціональний аудит системи публічних повноважень;
2. розробити та законодавчо закріпити єдину модель класифікації повноважень;
3. унормувати ресурсне забезпечення реалізації ОМС делегованих повноважень;  
4. інституціоналізувати механізм контролю за дотриманням розподілу повноважень між ОМС та органами державної влади, між різними рівнями публічного управління. 

Інфобриф підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Припинення конкурсного добору на початку 2022 року стало рятівним кроком для системи державної служби в перші місяці після повномасштабного вторгнення. Водночас залишаються відкритими питання щодо:

1. обґрунтованості застосування такої практики протягом усього періоду дії правового режиму воєнного стану;
2. механізмів, які передбачається запровадити для виправлення ситуації;
3. відповідності запропонованих підходів інтересам цільової аудиторії — самих державних службовців.

Знайти відповіді на ці питання є головним завданням цього звіту.

Упродовж дії правового режиму воєнного стану питання відновлення конкурсних процедур на посади державної служби неодноразово ставало предметом активних дискусій. Міжнародні інституції наголошують на необхідності для України повернутися до конкурсного добору, що ґрунтується на принципі меритократії, суб’єкти законодавчої ініціативи зосереджені на виконанні цих вимог, тоді як цільова аудиторія — державні службовці — не завжди поділяє ці погляди.

У межах цього дослідження увагу зосереджено на внутрішньому баченні державних службовців сучасного стану та перспектив формування кадрового складу державної служби під час дії правового режиму воєнного стану, їхніх настроях, потребах та очікуваннях.

Внутрішні оцінки та настрої державної служби з’ясовувалися за допомогою анонімного анкетного опитування.

Загалом результати опитування вказують на те, що державні службовці адаптувалися до чинної моделі добору кадрів і демонструють обмежене усвідомлення потенційних переваг конкурсного добору. Більшість респондентів (57,2%) задоволені відсутністю конкурсних процедур та подекуди прямо висловлювалися проти відновлення конкурсних процедур, і не лише під час дії воєнного стану, а й загалом.

Водночас деякі респонденти чітко розуміють необхідність і чекають на відновлення конкурсів на посади державної служби, з якими пов’язують забезпечення справедливості добору, зменшення впливу людського чинника та мінімізацію корупційних ризиків під час ухвалення кадрових рішень. Проте частка таких респондентів становить лише 26,3%.

Попри те, що перспектива відновлення конкурсних процедур не була широко підтримана, більшість респондентів (51,7%) висловила довіру до їх результатів. Водночас майже кожен п’ятий респондент не довіряє результатам конкурсного добору. Як пояснюють самі державні службовці, така недовіра ґрунтується на власному негативному досвіді проходження конкурсних процедур.

Наявність такого досвіду зумовлює запит респондентів на підвищення якості та прозорості проведення конкурсів. У цьому контексті державні службовці назвали напрями, які можуть посилити ефективність роботи Комісії з питань вищого корпусу державної служби та конкурсних комісій, зокрема:

1. надати комісіям повноваження обирати серед кандидатів одного переможця конкурсу та наступного за ним кандидата, який може обійняти посаду в разі відмови переможця або вивільнення цієї посади протягом року після проведення конкурсу — 29,5%;
2. зменшити політичний вплив на членів комісій — 29%;
3. конкретизувати відповідальність за втручання в роботу комісій — 22,9%;
4. забезпечити навчання членів комісій щодо інструментів оцінювання професійної компетентності кандидатів — 22,5%.

Державних службовців, які були призначені на посади без конкурсу на період дії воєнного стану, хвилює їхній подальший статус у разі відновлення конкурсного добору. Більшість опитаних (42,8%) вважає, що такі особи можуть продовжити проходження державної служби без конкурсу на підставі результатів оцінювання службової діяльності, 26,7% — на підставі фактично відпрацьованого часу, а 22,5% — за результатами конкурсу на загальних засадах. Окрім того, респонденти пропонували поєднати результати оцінювання та фактично відпрацьований час, а також спростити конкурсні процедури для осіб, які вже мають певний стаж роботи на посадах державної служби.

38,6% учасників опитування зазначили, що продовження проходження державної служби за рішенням суб’єкта призначення покращить якість державного управління, оскільки створює можливості для збереження цінних і досвідчених працівників.

З одного боку, такі результати можуть відображати побоювання перед конкурсним добором або небажання витрачати свої власні ресурси (зокрема, час і зусилля) на додаткову підготовку до нього. З іншого боку, схильність до такої практики може свідчити про те, що розсуд суб’єкта призначення не сприймається державними службовцями як істотний ризик, а подекуди навіть розглядається як потенційна перевага та прийнятна альтернатива конкурсному добору.

Водночас модель добору кадрів не є головним чинником професійності, престижності та кадрової стабільності державної служби. Не менш важливу роль відіграють умови праці, які наразі не сприяють ні залученню на державну службу висококваліфікованих фахівців, ні утриманню чинних державних службовців.

Лише 8% респондентів вважають роботу на посадах державної служби престижною.

Найчастіше респонденти зазначають:

• надмірне навантаження, яке призводить до вигорання та звільнення;
• низький рівень заробітної плати;
• часті зміни в організаційній структурі державних органів (зміна структури, штатного розпису, скорочення штату); 
• нестабільність системи центральних органів виконавчої влади (перерозподіл повноважень, реорганізації та зміни підпорядкування чи функцій органів);
• неефективні рішення та слабкий менеджмент з боку політичного керівництва. Ці явища спонукають державних службовців змінити місце роботи.

Ухвалення законопроєкту № 13478-1 про відновлення конкурсних процедур сприятиме виконанню однієї з вимог Плану для Ukraine Facility на 2024–2027 роки та розв’язанню низки проблем формування кадрового складу, проходження та припинення державної служби.

Водночас державні службовці стримано оцінюють спроможність цього законопроєкту покращити ситуацію. Так вважають лише 4,2% респондентів, тоді як більшість (29,2%) припускає, що законопроєкт дасть змогу розв’язати проблеми частково. Кожен шостий респондент (17,8%) взагалі не знайомий з положеннями законопроєкту № 13478-1. Це свідчить про недостатню поінформованість державних службовців про перспективи продовження державної служби та потребу посилення комунікаційних заходів з метою їх підготовки до роботи в оновлених умовах.

Попри скептичне ставлення більшості респондентів до відновлення конкурсних процедур, конкурсний добір залишається інструментом, що має очевидні переваги перед чинною процедурою формування кадрового складу державної служби.

Меритократичний підхід до формування кадрового складу підвищує цінність вибору як для самого державного службовця, який інвестує власні зусилля у вступ на державну службу, так і для державного органу, зацікавленого в утриманні професійного фахівця, відібраного на конкурентних засадах.

Добір кандидатів на посади державної служби на конкурсних засадах потенційно сприяє більш збалансованому розподілу навантаження між працівниками, зменшуючи ризик ситуацій, коли деякі фахівці змушені компенсувати нестачу досвіду чи професійної підготовки новопризначених працівників. Тож відновлення конкурсів, напевно, сприятиме зменшенню плинності кадрів.

Не варто очікувати, що саме по собі відновлення конкурсного добору та уточнення певних умов проходження і припинення державної служби автоматично забезпечить залучення висококваліфікованих фахівців або суттєво підвищить престиж державної служби.

Для цього потрібні комплексні рішення, спрямовані на формування таких умов праці, які були б водночас привабливими та прийнятними як для потенційних, так і для чинних державних службовців. Зокрема, йдеться про забезпечення справедливої оплати праці (респонденти зазначають ганебно низький рівень заробітної плати), стабільності системи органів державної влади, а також про підвищення якості управлінських компетентностей і рішень політичного керівництва, ефективність яких частина державних службовців оцінює критично.

Відновлення конкурсних процедур є необхідним кроком, однак паралельно потрібно продовжувати роботу над розробленням та впровадженням заходів, спрямованих на підвищення престижності державної служби та зміцнення іміджу держави як надійного та конкурентоспроможного роботодавця.

Кадрова статистика свідчить, що відсутність конкурсів протягом воєнного стану не розв’язала проблему дефіциту кадрів: кількість звільнених державних службовців стабільно перевищує кількість призначених, коефіцієнт вакансій зберігається на рівні 15–18%, а рівень плинності кадрів (18–25%) суттєво перевищує середньосвітовий показникКоефіцієнти розраховані на основі даних КСДС та дашборду щодо кількісного складу державних службовців в Україні. для урядового секторуIndustries with the Highest (and Lowest) Turnover Rates. LinkedIn data stories. (8,4%).

1. відновлення конкурсів є безпосередньою умовою Плану для Ukraine Facility, що передбачає отримання Україною 415 млн євроВисновки, пропозиції НАДС до законопроєкту № 13478-1 від 28.07.2025., а невиконання реформи створює ризик недоотримання цих коштів;
2. ухвалення відповідного закону та відновлення конкурсів вже цього року є індикаторами виконання Дорожньої карти з питань реформи державного управлінняСтратегічний результат 1 розділу «Державна служба та управління людськими ресурсами» Дорожньої карти з питань реформи державного управління., необхідної для вступу в ЄС;
3. відсутність конкурсів підвищує ризики ухвалення політично вмотивованих кадрових рішень і знижує професійну незалежність службовців;
4. тимчасові призначення стають «новою нормою», що занижує стандарти відбору кадрів та ускладнює повернення до конкурсної моделі.

Нині єдиною законодавчою ініціативою, спрямованою на відновлення конкурсів у період воєнного стану, є законопроєкт № 13478-1. Цей законопроєкт підтримує Уряд. А європейські партнериUkraine 2025 Report. European Commission. 2025. Р. 26–27; Ukraine 2024 Report. European Commission. 2024. Р. 26–27; Ukraine 2023 Report. European Commission. 2023. послідовно наголошуютьМоніторинговий звіт SIGMA «Державне управління в Україні: Оцінювання на відповідність Принципам державного управління». Програма SIGMA. Грудень 2023. С. 82–84. на необхідності відновлення конкурсів для забезпечення професійної державної служби в Україні. Представники громадського сектору також закликаютьЗвернення аналітичних центрів до Парламенту щодо держслужби. Facebook. 2025; Законопроєкт щодо відновлення проведення конкурсів на посади державної служби: чому так довго чекали й скільки ще? ЦППР. 2025; Бізнес-спільнота закликає відновити конкурси на посади державної служби. UCB-News. 2025. Парламент ухвалити законопроєкт.

1. Незавершена реформа оплати праці. Відновлення конкурсів без завершення реформи оплати праці створює ризики відтоку кадрівПро це свідчать дані анонімного анкетного опитування державних службовців, проведеного ЛЗІ у грудні 2025 року за сприяння Комітету Верховної Ради України з питань організації державної влади, місцевого самоврядування, регіонального розвитку та містобудування, а також НАДС. з державної служби. Попри ухвалення Закону України № 4282 та очевидні позитивні зрушення, рівень оплати праці залишається одним із ключових демотиваційних чинників. Зберігаються значні диспропорції в оплаті праці між органами різної юрисдикції, а також між різними категоріями посад у межах одного органу. Рахункова палата України у своїх висновках також зазначає, що реформа не забезпечила повного втілення цілей щодо створення справедливої, прозорої та конкурентоспроможної системи оплати праціЗвіт Рахункової палати України про результати аудиту відповідності на тему «Реформування системи оплати праці у сфері державного управління», затверджений Рішенням Рахункової палати України від 28 жовтня 2025 року № 26-1..
2. Інституційна нестабільність. Часті зміни у системі центральних органів виконавчої влади (реорганізації, ліквідації, зміни повноважень) дестабілізують їхню діяльність, призводять до плинності кадрів, втрати інституційної пам’яті та зниження ефективності роботи.
3. Політична залежність вищого корпусу державної служби. Після перезавантаження влади у 2019 роціНа підставі Закону № 117-ІХ «Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади». державні секретарі міністерств і керівники центральних органів виконавчої влади (посади категорії «А») фактично залишаються залежними від політичних осіб. Процедури призначення та звільнення нівелюють зміст конкурсного відбору й створюють умови для рішень. політично вмотивованихПочинаючи з 29 вересня 2019 року (з дати набрання чинності Законом № 117-ІХ), Комісія має визначити не переможця конкурсу, а кандидатури на обіймання посад державної служби, які набрали найбільшу загальну кількість балів за результатами складання загального рейтингу кандидатів (не більше трьох на одну посаду), для вибору суб’єктом призначення або керівником державної служби переможця конкурсу. Практика частих змін державних секретарів (змінюються з призначенням нового міністра або навіть частіше) унеможливлює виконання ними ключової функціїНаприклад, за останні п’ять років державні секретарі Міністерства культури (в усіх варіаціях його найменування) з 2019 року змінювалися вже п’ять разів (Біденко А.І., Дуль Я.М., Лещук Ю.В., Куроченко О.І., Левчук В.Є.) і жоден не пропрацював повний п’ятирічний термін, передбачений законодавством (правда, в останнього ще є такий шанс). — забезпечення стабільності та наступності роботи міністерств. Законопроєкт № 13478-1 не усуває цих ризиків.

Відновлення конкурсних процедур на посади державної служби на меритократичній основі є вирішальним індикатором, за яким європейські партнери оцінюють здатність України виконувати зобовʼязання, повʼязані з членством в ЄС. Затримка цього процесу створює суттєві ризики для зближення з ЄС та недоотримання багатомільйонного фінансування в межах Плану для Ukraine Facility. 

Водночас конкурсні процедури не можуть виконати свою функцію в повному обсязі без завершення реформи оплати праці, зменшення політичного впливу на призначення та звільнення, а також забезпечення інституційної стабільності органів виконавчої влади. 

Короткострокові

Ухвалити законопроєкт № 13478-1 у першому читанні (взяти за основу).

Під час доопрацювання законопроєкту № 13478-1 до другого читання:

• уточнитиПро це свідчать дані анонімного анкетного опитування державних службовців, проведеного ЛЗІ у грудні 2025 року за сприяння Комітету Верховної Ради України з питань організації державної влади, місцевого самоврядування, регіонального розвитку та містобудування, а також НАДС. статус державних службовців категорій «Б» і «В», призначених без конкурсу під час дії воєнного стану: дозволити їм продовжити службу без конкурсу на основі результатів оцінювання службової діяльності або поєднання критеріїв оцінювання та відпрацьованого часу.
• посилити суб’єктність Комісії з питань вищого корпусу державної служби та конкурсних комісій: 1) повернути їм право визначати одного переможця та наступного за рейтингом кандидата (резерв на 1 рік); 2) конкретизувати відповідальність за втручання в роботу комісій; 3) відновити порядок звільнення держслужбовців категорії «А» виключно за поданням Комісії з питань вищого корпусу державної служби (захист від політичних звільнень); 4) узгодити порядок визначення переможців на посади категорії «А» у законах України «Про центральні органи виконавчої влади» та «Про державну службу». 5) уніфікувати термінологію (узгодити текст законопроєкту із Кримінальним кодексом України та Законом № 4196-ІХЗакон України від 9 січня 2025 року № 4196-ІХ «Про особливості регулювання діяльності юридичних осіб окремих організаційно-правових форм у перехідний період та обʼєднань юридичних осіб». (щодо організаційних форм юридичних осіб); визначити поняття «гендерний баланс» у статті 2 Закону «Про державну службу».) 6) узгодити порядок формування Комісії з питань вищого корпусу із Конституцією України, враховуючи, що вона визначає вичерпний перелік повноважень Президента України і не передбачає його участі у формуванні цієї Комісії.

Середньострокові 

Завершити реформу оплати праці з урахуванням рекомендацій Рахункової палати.

Запровадити практику переформатування системи центральних органів виконавчої влади лише на підставі функціонального огляду всієї системи, визначення всіх альтернатив та обґрунтування пропонованих змін, зокрема ресурсного –– фінансового та кадрового.

Інфобриф підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Демократичне врядування та утвердження верховенства права є важливими складниками євроінтеграції, а також — нашої безпеки та обороноздатності у довгостроковій перспективі. Лабораторія законодавчих ініціатив послідовно відстоює ці цінності і працює задля їх впровадження в українських державних інституціях. Тому у складі делегації українських неурядових організацій ЛЗІ взяла участь у Першому додатковому засіданні з людського виміру від Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ). Україну представили заступник виконавчої директорки ЛЗІ з аналітичної роботи Олександр Заславський, директор Українського парламентського інституту Ігор Когут, адвокаційна менеджерка з європейської інтеграції Центру прав людини ZMINA Анастасія Даців, директорка «Detector Media» Галина Петренко.

Вступ до ЄС вимагає впровадження інституційних реформ та прозорих законодавчих змін за участі громадянського суспільства. Відповідальність за це лежить на українському Парламенті, на роботу якого безумовно впливає низка обставин воєнного часу. У межах панельної дискусії «Парламентське законотворення: Україна між війною та європейською інтеграцією» ЛЗІ спільно з іншими обговорювали, як парламентські процедури адаптуються під час війни, зберігаючи при цьому прозорість та підзвітність. Також обмінювалися думками щодо ролі громадянського суспільства у підтримці якості законодавства, приведення законодавства у відповідність до acquis ЄС та незалежного моніторингу.

Олександр Заславський наголосив, що Верховна Рада IX скликання працювала в умовах повномасштабної війни довше, ніж у мирний час, і пройшла кілька етапів трансформації. Перші місяці характеризувалися надзвичайною швидкістю прийняття рішень та винятково високим рівнем законодавчої активності і політичної єдності.

Особливу увагу слід приділити зміцненню спроможності Парламенту функціонувати в умовах постійних викликів у сфері безпеки та при цьому просуватися на євроінтеграційному шляху — це зауважив Ігор Когут. Серед важливих напрямів — розвиток парламентської служби та реалізація Дорожньої карти для демократичних інституцій разом із рекомендаціями Європейської комісії щодо розширення.

Тобто, незважаючи на процедурні перешкоди, Верховна Рада значною мірою пристосувалася до умов тривалої війни і, попри очевидні труднощі, продовжує працювати. Що ж допоможе Парламенту досягнути сталості в українських реаліях:

1. Повноцінне впровадження методології оцінки законодавчого впливу законопроєктів в комплексі із інструментами пост-законодавчого контролю, а також методики гендерно-правової експертизи законодавчих ініціатив.

2. Прийняття закону про посилення етичних стандартів для парламентарів.

3. Актуалізація пріоритетів щодо подальших кроків, зокрема, прийняття нової Постанови щодо парламентської реформи.
4. Передбачення в Регламенті Верховної Ради спеціальних процедур і механізмів на випадок потреби працювати в екстремальних (зокрема воєнних) умовах.

Ці рекомендації ЛЗІ сприятимуть послідовному вдосконаленню законотворчої роботи, а також ефективному законодавчому супроводу євроінтеграції. У цьому процесі важливими є відкритість Парламенту до взаємодії та діалогу з громадянським суспільством.

Попри безпекові ризики, повʼязані з воєнним станом, Верховна Рада все ж стає відкритішою, однак це відбувається поступово і досі не досягло довоєнного рівня.

Додаткові засідання з людського виміру слугують платформою для обміну думками між державами-учасницями Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), інституціями ОБСЄ, міжнародними організаціями, громадянським суспільством та іншими зацікавленими сторонами з метою обговорення виконання конкретних зобов’язань ОБСЄ у людському вимірі. У 2026 році ОБСЄ проведе три такі засідання. Перше засідання було присвячене загрозам демократичній законотворчості, ролі превентивних запобіжних заходів, внеску громадянського суспільства та незалежного нагляду, а також важливості судового контролю та підзвітності протягом усього законодавчого процесу. 

Серія засідань організована Організацією з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ)/Бюро демократичних інституцій і прав людини (БДІПЛ). Обговорення «Парламентське законотворення: Україна між війною та європейською інтеграцією» відбулося за підтримки Нідерландського Гельсінського Комітету.

Дослідження проблематики ветеранської політики — не нова тема для Лабораторії законодавчих ініціатив (ЛЗІ), а потреба у її якісній розробці та впровадженні — актуальна для України як ніколи. Тож ЛЗІ продовжує працювати у цій сфері — зокрема, 19 лютого ми провели зустріч з представниками Німецького товариства міжнародного співробітництва (Deutsche Gesellschaft für Internationale Zusammenarbeit (GIZ)).

Обмінялися думками та баченням щодо того, як працюють з ветеранами в Україні — які аспекти потребують змін, а механізми — вдосконалення. Окремо зосередилися на важливості розробки комплексної ветеранської політики, обговорили проблеми та особливості її імплементації, зокрема:

• формування законодавчої рамки ветеранської політики;
• розгортання мережі помічників ветеранів;
• залучення місцевих бізнесів до підтримки ветеранів;
• спроможності місцевої влади до інтеграції ветеранів;
• відповідність послуг потребам ветеранів, спроможність їх надання.

ЛЗІ вже має системні напрацювання у цій сфері, зокрема, комплексний Тіньовий звіт з дослідження невидимої ветеранської політики за 2014–2022 роки, де експерти ЛЗІ описали увесь цикл ветеранської політики — щоб зрозуміти, чи можливо створити таку політику, яка буде здатна дійсно розвʼязувати проблеми ветеранів, і які системні помилки були допущені раніше.

Також просвітницький проєкт ЛЗІ — Українська школа політичних студій (УШПС) проводила навчальну програму «Ти — важлива» у 2024 році, до першого циклу якої долучилися більше як 30 військовослужбовиць та ветеранок.

До зустрічі долучилися Світлана Матвієнко, виконавча директорка ЛЗІ, Володимир Скрипець, керівник аналітичного відділу ЛЗІ, Олександра Егерт, заступниця виконавчої директорки ЛЗІ з операційних питань та координації проєктної роботи, Себастьян Шлебуш, керівник програми InClude Component EMPOWER Program (GIZ), та Олександр Хоруженко, радник проєкту «Спеціальна програма підтримки України» (GIZ).

Оцінка законодавства є важливим складником законотворчого процесу, який дає можливість виявити недоліки та прогалини в законодавчих актах та оцінити їхній вплив на різні аспекти суспільного життя. Крім того, аналіз практичного впровадження законів сприяє розбудові відкритого діалогу між законотворцем та стейкхолдерами.

У європейських країнах оцінка законодавства застосовується, щоб оцінити досягнення поставлених цілей, виявити недоліки, непередбачені наслідки, а також змінити законодавство для підвищення його ефективності. 

В українській практиці увага парламентарів зосереджується переважно на факті ухвалення законодавчих рішень, натомість здатність законодавства досягати задекларованих цілей та ефективність його застосування залишаються без відповідної оцінки. Водночас відсутність системного підходу до оцінки законодавства ускладнює своєчасне виявлення проблем, а також знижує ефективність законотворчої діяльності загалом.

З серпня 2019 року до червня 2025 року включно ВРУ ухвалила низку законів у сфері місцевого самоврядування та регіонального розвитку, спрямованих на продовження процесу децентралізації. Не всі вони аналізувалися на предмет практики застосування. А в умовах війни громади стикаються з новими викликами, що своєю чергою зумовлює необхідність оперативного та якісного перегляду законодавства.

Тому метою цього дослідження став аналіз окремих законів у сфері місцевого самоврядування та регіонального розвитку, ухвалених протягом серпня 2019 року — червня 2025 року включно, та оцінка практики їх реалізації.

1. які чинники впливають на якість та ефективність законодавчих норм;
2. наскільки ухвалене законодавство відповідає потребам територіальних громад;
3. як покращення комунікації між законотворцем та ОМС може сприяти вдосконаленню законодавчого процесу та підвищенню ефективності застосування законів.

Дослідження містить також низку рекомендацій для законодавців, органів місцевого самоврядування та центральних органів виконавчої влади для напрацювання системного підходу до застосування та оцінювання законодавства.

Попри те, що в Україні вимога про оцінювання законодавства набуде чинності лише після завершення воєнного стану, у дослідженні ми наводимо рекомендації, які можна застосовувати вже зараз. 

Більше про оцінку законодавства у сфері місцевого самоврядування та регіонального розвитку — у новому випуску Часопису «Парламент» від ЛЗІ.

Це дослідження підготовлено за підтримки Швеції. Зміст документа є винятковою відповідальністю ГО «Лабораторія законодавчих ініціатив» та не обов’язково відображає позицію Швеції.